Хмельницька єпархія: наступність і спадкоємність крізь віки

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Подільська земля з ранніх часів була прикордонною зоною, де гуляли різноманітні кочові племена. Так, коли в західних землях успішно розвивалися наука, культура, писалися богословські трактати, місія Подолії полягала в тому, щоб грудьми загороджувати свої землі від руйнівних набігів. Тож рання історія Подолії пов’язана з безперервними військовими сутичками. Зважаючи на це, історичні матеріали про розвиток Православ’я на Поділлі є розрізненими. Проте й вони красномовно описують складний шлях Євангельської проповіді на теренах краю.

Подільський регіон завжди був територією, де співіснувало багато релігійних конфесій. Топонім «Подолля» вперше зустрічається у літописах під 1363 роком. Зерна проповіді Євангелія на цій землі у ранню добу придушувалися ідолопоклонством, проте з ІХ століття християнство все ж проникало на Подолію через учнів святих Кирила і Мефодія. Окрім того, православна віра на Поділлі поширювалася й через владу галицьких князів (ХІІ ст.). Однак згодом почалися утиски корінного Православ’я з боку католиків,  які називали Подільське воєводство (1434 р. утворення) «земним раєм», бо це була багата провінція та військовий бастіон, що відволікав татар від Польщі.

У ХVІ ст. адміністративно-ієрархічне підпорядкування православних подолян було невизначеним. Формально вони підпорядковувалися Київським митрополитам, але реально залежали від Галицької митрополії, яка перебувала під патронатом католицьких архієпископів. Та, попри несприятливі умови, Православ’я у регіоні розвивалося. Так, у 1583 році в Кам’янці-Подільському налічувалося п’ять церков, а в інших містах по дві-три. Села були невеликими, часто лише з двох-п’яти дворів, але в 204 селах на Західному Поділлі за податковими книгами числились 54 священники, що є досить високим показником.

Після переходу Західного Поділля під владу поляків, шляхта приносить на територію краю не лише польську освіченість, а й католицьку віру. Проте центральне та східне Поділля до Берестейської унії 1596 року міцно стоїть у Православ’ї. Незважаючи на труднощі, у 1538 році в селі Городище Шепетівського р-ну князем Богушем Федоровичем Корецьким був заснований православний чоловічий монастир. До цього ж історичного періоду належить заснування Хресто-Воздвиженського чоловічого монастиря у м. Старокостянтинів (історична Волинь), що сьогодні є територією Хмельницької єпархії.

Першу половину ХVІІ ст. на Поділлі можна назвати щасливим часом для православних: жодного відкритого обмеження у правах для народу не було. Саме тоді в с. Слобідка Сатанівська засновується Свято-Троїцький монастир. За переданням, ченці оселялися там значно раніше (точна дата поселення невідома), несучи подвиги у скельних печерах, які збереглися донині.

Також ХVІІ ст. відзначене діяльністю на теренах краю відомого українського просвітителя, богослова, текстолога, лексикографа, православного ієромонаха, одного з піонерів української культурної місії  Арсенія Сатановського. Тоді ж проявив себе інший яскравий представник української духовної просвіти, який згодом перейшов в унію, але залишив велику творчу спадщину – Мелетій Смотрицький.

У другій половині ХVІІ ст. Подолія занурилась у виснажливі війни: були зруйновані цілі міста, тисячі храмів та десятки монастирів. Період 1672-1699 рр. відомий на Поділлі як час турецького володіння. Це безпосередньо відбилося на стані Православ’я у регіоні. Але, як не дивно, саме тоді спустошена війною Подолія вперше в історії отримує власного митрополита. Це був грек на ім’я Панкратій. Його призначення стало можливим завдяки тому, що Подолія увійшла до складу турецької імперії. Патріарх Константинопольський Яків приєднав Подолію до свого Престолу як окрему митрополію та призначив туди в 1681 р. Панкратія з титулом Екзарха. На Подільській кафедрі митрополит перебував лише десять років.

З початку ХVІІІ ст. Подолія, яка раніше підпорядковувалася Київському митрополиту, переходить до складу Львівської єпархії. Цей період історії Поділля відомий як час примусового насадження унії. Значною мірою цьому сприяло зречення Православ’я єпископом Львівським, Галицьким і Кам’янець-Подільським Йосипом (Шумлянським). Ці історичні реалії тривали майже все ХVІІІ ст. і погано позначалися на духовному стані селянства: процвітало пияцтво. За свідченням одного з архімандритів у листі Київському митрополитові, «служби Божі у багатьох храмах правилися лише на престольне свято, на Благовіщення та на Великдень». Однак у цей час на Поділлі було засновано ще один монастир у с. Коржівці Деражнянського р-ну. Його побудували в 1742 році в оборонному стилі уніати, про що досі нагадують товсті стіни монастирських приміщень.

З травня 1794 року релігійна ситуація краю суттєво змінилася. Так, трудами архієпископа Віктора (Садковського), на теренах Поділля почалося масове повернення народу та храмів до Православ’я. Саме за таких історичних умов 12 квітня 1795 року була заснована православна «Брацлавська та Подільська» єпархія, географічні межі котрої поєднували території сучасної Вінницької, частково Хмельницької та Одеської областей. Першим новостворену єпархію очолив член Синодальної контори, випускник Київської Духовної Академії архієпископ Іоаннікій, який  керував нею до 1819 року.

З іменем преосвященного Іоаннікія пов’язане відкриття в 1797 році Духовної семінарії у м. Шаргороді, яка в 1799-му була перенесена до Кам’янця. Архієпископ розумів, що потрібно підвищувати інтелектуальний рівень духовенства та молоді. Так владика відкриває ще два духовних училища – у Шаргороді та Приворотті.

Після смерті архієпископа Іоаннікія (+ 07.02.1819 р.) його наступником став високопреосвященніший Антоній (Соколов). Архієрею не вдалося цілком застосувати свої здібності на благо Подільської єпархії, адже невдовзі він був почислений на спокій (1821 р.), а згодом помер (+ 27.03.1827 р.).

 Преосвященний Ксенофонт, який замінив на Подільській кафедрі архієпископа Антонія (Соколова), керував єпархією з 1821-го по 1832 рік. Він був знесилений хворобами та старістю й не міг  повною мірою захищати інтереси свого духовенства й вірних. Часи ж для Православ’я були важкими: у поганому стані перебували храми, гостро не вистачало богослужбової літератури, церковного начиння, тощо.

У цих скрутних обставинах керуючим Подільською єпархією був призначений високопреосвященний Кирило (Богословський-Платонов), «людина високого розуму й щедрого серця». Наступні тридцять років (1832-1863 рр.) на Поділлі тривав період релігійного відродження. Владика  Кирило робив усе від нього залежне, щоб підвищити матеріальний, духовний та освітній рівень священників, «результатом чого стало виділення для парафій Подільської єпархії богослужбової літератури, церковного начиння, а 18 парафіям було призначено оклад 300-500 крб. на причт» [9; 120]. Чимало старань доклав преосвященний Кирило й для підвищення інтелектуального рівня духовенства. Так, завдяки просвітницькій діяльності владики у 1840-му році в єпархії нараховувалося вже 46 парафіяльних шкіл, де навчалося 246 учнів.

28 березня 1841 року високопреосвященний Кирило помер [1, 36]. Його наступники – архієпископи Арсеній (Москвін) (1841-1848), Елпідіфор (Бенедіктов) (1848-1851), Євсевій (Ільїнський) (1851-1858) та Ірінарх (Попов) (1858-1863) сумлінно підтримували та продовжували благі починання владики Кирила.

У 1863 році Подільську єпархію очолив Високопреосвященніший митрополит Леонтій (Лебединський). Владика Леонтій спрямував основну увагу на навчальні заклади єпархії, зосередившись на доборі викладацького складу й покращенні побутових умов школярів. Завдяки активній діяльності владики відкривалися духовні училища та реформувалися семінарії. Без сумніву, діяльність преосвященного Леонтія сприяла відродженню Православ’я в регіоні: до кінця ХІХ ст. маківки майстерно вибудуваних церков та монастирів рясно прикрасили собою мальовничу Подільську землю.

У 1874 році преосвященного Леонтія було переведено на Одеську кафедру. Його наступником призначено преосвященного Феогноста (Лебедєва), який очолював Подільську єпархію до 1878 року, гідно продовжуючи справу владики Леонтія.

На зміну владиці Феогносту прийшов відомий діяч возз’єднання Холмських уніатів, у минулому греко-католицький священник, єпископ Маркел (Попель), який правив єпархією з 1878-го по 1882 рік. При єпископі Маркелі в 1881 році було засноване Іоанно-Богословське братство для підтримки бідних. Окрім того, владика заохочував проповідницьку діяльність серед священників, відкриття церковно-парафіяльних шкіл і створення з їхніх учнів співочих хорів. Він сам багато проповідував і опублікував близько 60 своїх слів, промов і бесід у «Подільських єпархіальних відомостях». Саме в цей час, 4 липня 1881 р. у Проскурові, у родині шкільного вчителя народжується майбутній відомий педагог, богослов, психолог, публіцист та філософ протоієрей Василій Зеньківський.

На початку 1882 року преосвященний Маркел був переведений на Полоцьку кафедру, а на його місце призначають єпископа Вікторина (Любимова), який через чотири місяці по тому раптово захворів та помер. Після смерті єпископа Вікторина архієпископом Подільським і Брацлавським став єпископ Іустин (Охотін), який керував єпархією до 1887 року. Як характеризують його дослідники, «…то був невтомний трудівник, який присвятив на благо Подільської єпархії весь свій досвід та знання…» [1, 90].

У 1887 році єпископом Подільським був призначений преосвященний Донат (Соколов-Бабинський), який керував кафедрою близько чотирьох років. За час нетривалого перебування владики Доната на Поділлі саме за його благословення в Кам’янці-Подільському були започатковані публічні читання «Про істини християнської релігії з погляду сучасних думок» і відкриті місіонерські курси при місцевій Духовній семінарії.

У 1890-му році преосвященний Донат був переведений до Литви, а Подільську кафедру зайняв преосвященний Димитрій (Самбікін). Цього ж року, з благословення владики, при Історико-статистичному Комітеті було відкрите давньосховище, куди надходили на зберігання старовинні предмети релігійного життя й народного побуту. Владика Димитрій своєю ревністю в дослідженні історії давньої Подолії надихав ціле товариство, яке під його керівництвом теж займалося науковими та краєзнавчими розвідками.

Преосвященного Димитрія змінив на кафедрі єпископ Іриней (Орда), який керував єпархією до 29 березня 1900 року. Владика був талановитим проповідником, духовним письменником і лінгвістом. Він володів грецькою, англійською, французькою та німецькою мовами. Видавав журнал «Недільне читання», редагував журнал «Інструкція для сільських пастирів». Не оминув увагою цей енергійний архієрей і благодійної справи – не залишав без допомоги позаштатних священників, надавав пенсії сиротам. Дослідники відзначають і просвітницькі труди єпископа Іринея, який відкрив крамницю церковної літератури для народу.

Кінець століття був відзначений піднесенням на новий якісний рівень видавничої справи у єпархії. Так, відображенням єпархіального життя цього часу був місцевий друкований орган – «Подільські Єпархіальні відомості». На сторінках часопису обговорювалися найважливіші події життя єпархії, публікувалися проповіді подільських преосвященних, статті богословського та церковно-історичного змісту, тощо.

Із закінченням ХІХ ст. закінчилось і спокійне життя православного народу на Подолії. Ієрархи початку ХХ ст. робили все від них залежне, щоб утримувати людей від спокуси революційних ідей, екстремізму та зневіри. Ось імена подільських архієреїв, яким випало нести служіння на цій кафедрі у нелегкі роки поч. ХХ ст., це: єпископ Христофор (Смірнов) (1900-1903), єпископ Кліментій (Верниковський) (1903-1904), єпископ Парфеній (Левицький) (1904-1909), єпископ Серафим (Голубятніков) (1909-1914), єпископ Митрофан (Афонський) (1914-1918), єпископ Пимен (Пєгов) (1918-1923). [9, 136] та ін.  Скупі історичні свідчення про архієреїв поч. ХХ ст. не дозволяють детально дослідити їхню діяльність на теренах краю.

15 лютого 1919 року, за часів керуючого Подільською єпархією єпископа Пимена, у м. Проскурові сталася жахлива і скорботна подія, яку неможливо оминути увагою, оглядаючи історію єпархії. Того дня в місті відбувся погром євреїв. За звинуваченням у підготовці повстання загинуло 1600 невинних людей, зокрема й протодиякон Климентій Кучаровський, який став на захист євреїв біля стін Свято-Різдво-Богородичного собору. Тіло протодиякона Климентія було поховано на міському цвинтарі, де вірні досі відвідують та доглядають його могилу.     

20-30 рр. ХХ ст., як відомо, стали для Православної Церкви роками важких випробувань і характеризуються небаченим досі насильством над священнослужителями й  вірянами, зумовленим атеїстичною політикою влади рад. Повсюди руйнуються та закриваються чисельні храми й монастирі, репресуються священнослужителі, ченці. На Подільській кафедрі за цей період змінилося вісім архієреїв: єпископ Амвросій (Полянський), єпископ Лаврентій, архієпископ Борис, єпископ Ірінарх, єпископ Варлаам, єпископ Димитрій, архієпископ Філарет. Зважаючи на епоху, про їхню діяльність ми маємо обмаль даних. На фоні «історичної правди» того часу можна лише здогадуватися, за яких нелюдських умов, гонінь та утисків вони несли свій архіпастирський хрест у страшний період безбожжя та свавілля репресивної машини тоталітарного режиму. У цьому контексті слід особливо відзначити служіння та сповідницьку смерть єпископа Амвросія (Полянського), який у 2000-му році був прославлений Церквою у лику святих.

Труднощі та гоніння на Церкву на поч. 20-х років усугубились. Так, у 1920 році закривається Подільська Духовна семінарія. З того часу керуючі єпархією були змушені поневірятися по квартирах, не маючи постійного місця проживання. У 30-ті роки були зруйновані та закриті величні собори й храми, найвідоміші з яких – собори Казанської ікони Божої Матері та на честь Св. Блгв. Вел. Князя Олександра Невського у м. Кам’янці-Подільському. Своєю величчю та красою вони не поступалися найвідомішим храмам світу. У 1939 році закрили також і Свято-Різдво-Богородичний собор м. Проскурова.

У такий трагічний для Православної Церкви період на Поділлі прийшла у світ людина, яка зробилася згодом видатним богословом та ієрархом нашого часу. 23 листопада 1935 року, у селі Марківці, Летичівського району Хмельницької області, у селянській родині, постраждалій від Голодомору 1932-33 років, народився майбутній Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан).

Під час Другої Світової війни гоніння на Церкву слабнуть, і на Подільську кафедру призначається Високопреосвященний архієпископ Дамаскін із титулом «Кам’янець-Подільський і Проскурівський». Відтоді й приблизно до початку 60-х років відновлюється життя у православних монастирях Подільського краю (Городищенському та Сатанівському), відкриваються закриті раніше парафії.

У 1945 році Подільську кафедру очолює преосвященний Максим, того ж року кафедра переноситься до м. Проскурова, тоді ще райцентру. Водночас зі складу Подільської єпархії виходить Вінницька кафедра, ставши самостійною.

Відповідно до нового положення про керування церквою, у 1945-1946 роках починається реєстрація церковних громад у райвиконкомах за типовими договорами на орендних умовах. Наприкінці 1946 року Подільська єпархія нараховувала 452 церковні громади [9, 141]. Священників не вистачало, тому кожен пастир обслуговував по 3-4 парафії.

Спадкоємцем преосвященного Максима став у 1946 році єпископ Панкратій. Він залишився в пам’яті сучасників як суворий, ревний і справедливий пастир.

З 1948 року Подільську кафедру обіймає єпископ Варлаам – виходець із білого духовенства, який відмінно знав парафіяльне життя й потреби сільських пастирів. Завдяки його турботі в єпархії було відкрито понад 30 храмів, висвячено у священницький сан 35 осіб.

У 1950 році єпископ Варлаам був переведений у Білгород-Дністровський, а Проскурівську кафедру очолив єпископ Анатолій (Бусел). Він через хворобу не зміг повною мірою проявити себе і преставився до Господа в 1952 році.

 У 1953-1956 рр. Подільська кафедра тимчасово окормлялася Чернівецьким і Буковинським єпископом Андрієм. Проте її чималий розмір не дозволив цьому владиці як слід піклуватися про духовні справи єпархії.

У 1956 році на Подільську кафедру знову призначають єпископа Варлаама, якого з радістю приймають духовенство та віряни, адже владика мав великий авторитет навіть у тодішніх представників влади. У важкі для Церкви часи владика зумів побудувати для управління єпархії нове просторе приміщення по вул. Івана Франка, 2 у місті, яке з 1954 року стало обласним центром і було перейменоване з колишнього Проскурова  на Хмельницький. Стараннями архієрея був зведений і двоповерховий будинок у жіночому монастирі с. Сатанів. Ворогам Православ’я не подобалася активна діяльність єпископа Варлаама, і в 1957 р. він був переведений на Мукачівську кафедру.

Подальші роки відомі як роки розорення Церкви на Поділлі новими ватажками радянської влади. У ці скрутні часи керуючим єпархії був призначений єпископ Іларіон із титулом «Єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський». Радянська влада зробила тоді Хмельницьку область експериментальною з пропаганди атеїзму [4, 160]. Уповноважені у справах релігій були у прямому розумінні «руками Радянської влади»: за 1963 рік було закрито 20 храмів, а в 1964-му – з 452 діючих залишилося тільки 143 [4, 22]. Храми перетворювалися на спортзали, клуби, склади. У м. Кам’янці-Подільському в 1962 р. зосталася одним-одна діюча церква (Свято-Покровська).

З «ініціативи» церковних властей у 1962 році були внесені зміни у діючий Статут парафії. Відповідно до нього священник був цілком усунутий від управління приходом і приймався у храм за домовленістю з парафіяльною радою.

У 1962 році на Хмельницьку кафедру був призначений єпископ Ігнатій. Йому водночас було доручено управління Чернігівською єпархією, де він з часом і залишився назавжди.

1964 року Хмельницька кафедра була скасована, і єпархією почали керувати Вінницькі преосвященні. У м. Хмельницькому кафедральний собор закрили, приміщення єпархії експропріювали, у місті залишився тільки один Свято-Покровський православний храм з канцелярією у глинобитному будинку. 

З 1964 по 1975 рр. єпархією керував єпископ Вінницький і Брацлавський Аліпій. Закриття храмів та скорочення священників не припинялось. Так, станом на 1970 р., у єпархії залишилося тільки 139 діючих храмів [5,162].

З 1975 року на Вінницьку кафедру призначають єпископа Агафангела (Саввіна) (теперішній митрополит Одеський). Владика активізує діяльність настоятелів парафій, здійснює багато хіротоній, відкриває близько 20 нових храмів, направляє юнаків на навчання в духовні семінарії.

Після 1988 року на Поділлі розпочалося духовне відродження: будівництво і реставрація храмів, реєстрація нових релігійних громад. З 19 лютого 1990 року, рішенням Священного Синоду, Хмельницька єпархія знову була відокремлена зі складу Вінницької, а її керуючим було призначено архієпископа Феодосія (Дикуна) з титулом «архієпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський». Але вже з 20 березня того ж року його було переведено архієпископом Івано-Франківським і Коломийським, а Хмельницьку кафедру очолив преосвященний єпископ Нифонт (Солодуха). З благословення владики Нифонта у 1991-1993 рр. у Хмельницькому діяло духовне училище, яке готувало священнослужителів для нововідкритих парафій єпархії. У 1992-му році єпископ Нифонт був переведений на Волинську кафедру, де спочив у Господі 22 березня 2017 року.

З 19 серпня 1992-го по 22 червня 1993 року Хмельницьку єпархію очолював єпископ Питирим (Старинський). Згодом він був переведений керуючим Миколаївською єпархією, де несе служіння й сьогодні у сані митрополита.

У 1993 році Священний Синод УПЦ відокремив від Хмельницької єпархії Кам’янець-Подільську кафедру, яка об’єднала парафії півдня Хмельниччини. У 2007 р. рішенням Священного Синоду зі складу єпархії знову виокремлюється в самостійну кафедру Шепетівська єпархія, яка охопила північні райони області.

З 22 червня 1993 року по 3 квітня 2023 року Хмельницьку єпархію очолював Високопреосвященніший Антоній (Фіалко) із титулом «Митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський». За час перебування на посаді керуючого Хмельницькою єпархією владика Антоній рукоположив у священний сан 240 священників, освятив близько  250 нових храмів, а також відродив чернече життя у Городищенському (1995 р.),  Головчинецькому (1996 р.), Старокостянтинівському (1997 р.), Коржівецькому (2011 р.) монастирях і заснував нові обителі у м. Славута (2001 р.), с. Черніївка Полонського р-ну (2004 р.), с. Завалійки Волочиського р-ну (2007 р.) і с. Велика Калинівка Хмельницького р-ну (2008 р.).

Описувати сучасну історію Хмельницької єпархії неможливо поза контекстом трагічних подій, які розпочалися з російським вторгненням в Україну 24 лютого 2022 року. Війна змінила українське суспільство й  церковні організації, що відбилося на житті Хмельницької єпархії. 

Як відомо, 24 лютого Предстоятель УПЦ, Блаженніший Митрополит Онуфрій звернувся до суспільства із засудженням війни. Як і інші релігійні організації краю, Хмельницька єпархія активно включилася у волонтерську діяльність, збираючи допомогу для ЗСУ, даючи прихисток біженцям та щоденно підносячи молитви за відновлення миру й перемогу України.

Разом із війною в нашу країну та в єпархію прийшло ще одне лихо – розпалювання міжконфесійної ворожнечі. Отож 3 квітня 2023 року, після захоплення Свято-Покровського кафедрального собору активістами та переводу його під юрисдикцію Православної Церкви України, митрополит Антоній був звільнений з посади керуючого єпархії та почислений на спокій. Пізніше, 23 травня 2023 року, рішенням Священного Синоду УПЦ, Високопреосвященнійшого Антонія було призначено митрополитом Макарівським, вікарієм Київської митрополії.

Архієпископом Хмельницьким і Старокостянтинівським, керуючим Хмельницькою єпархією з 3 квітня 2023 року, Священний Синод УПЦ призначив Високопреосвященнійшого Віктора (Коцабу).

Владика Віктор почав виконання своїх обов’язків із відродження роботи єпархіальних відділів, активної медійної діяльності та напруженого молитовного життя: щоденного звершення богослужінь і відвідування парафій єпархії. Новий архієрей щотижня проводить збори благочинних, зустрічається з молоддю, представниками братства й сестринства.

Сьогодні в багатьох парафіях Хмельницької єпархії відбулися рейдерські захоплення храмів та незаконні переводи під юрисдикцію ПЦУ. Архієпископ Віктор неодноразово звертався до представників влади із закликами дотримуватись Конституції України, яка гарантує вільне віросповідання усім громадянам.  Порушені права релігійних громад керуючий єпархією відстоює у державних структурах України та Міжнародних правозахисних організаціях.

Нині сумарна кількість релігійних громад Української Православної Церкви у трьох єпархіях Хмельницької області сягає 51% від загальної мережі релігійних конфесій і 75% православних громад у регіоні.  Парафії 3-х єпархій окормляють понад 450 священнослужителів. Тут діють церковні ЗМІ та відділи, що координують місіонерську, благодійну, просвітницьку роботу, працюють братства й сестринства.

На території Хмельницької області є 8 монастирів, діє братство Антонія і Феодосія Печерських, при парафіях працюють Недільні школи й бібліотеки духовної літератури. Усього з 1991 року в області було побудовано й відроджено 385 православних храмів. У багатьох середніх та вищих навчальних закладах краю сьогодні викладаються релігієзнавчі дисципліни, що сприяють формуванню надійної світоглядної вертикалі у молодого покоління, проводяться вчені зібрання: наукові конференції, засідання круглих столів, тощо.

Викладений вище екскурс в історію Подільської єпархії свідчить про те, що Православна віра на Поділлі продовжує відігравати велику роль для народу: сотні церков та монастирі піднялися з руїн, у наш нелегкий час усе більше подолян із надією звертають свій духовний погляд до Бога та Церкви, а двері храмів відчинені кожному, хто вірить, сподівається, шукає вічності та втілення Божої любові у повсякденному житті. 

Пресслужба Хмельницької єпархії

 

Бібліографія:

1.      Викула Петр, свящ. Подольские архипастыри. Труды Подольского Епархиального Историко-Статистического Комитета. – Вып. 8. – Кам.-Подольский, 1895.

2.      ДАХО, ф. 315, оп.1, спр. 1089-1249; 1328-1332; 1402-1474; 1529-1533; 1616-1634.

3.      ДАХО. Діло Свято-Різдво-Богородичного Городищенського монастиря. № 76. – 1941-1960 рр.

4.      ДАХО. Отчетная документация Уполномоченного Совета по делам религий. Дело № 75.

5.      ДАХО.Указания уполномоченного по делам религий по Хмельницкой обл.Дело№ 8.

6.      Исторические сведения о Львовской, Галицкой и Каменец-Подольской епархии со времени присоединения Галиции к Польському королевству. – ПЕВ, 1884.

7.      Обзор епархиальной жизни в период управления Подольской епархией епископа Иринея П.Е.В., 1886.

8.      Описание документов архива Западно-русских митрополитов. – Т. І. – СПб.

9.      Ровінський Володимир, прот. Миханчук Олексій, прот. Православіє на Подолії. Історичні нариси. – Кам.-Подільський:  «Дзвін», 1995.

10.    Симашкевич М. Римское католичество и его иерархия в Подолии. – Каменец-Подольский, 1882.

11.    Янушевский И. Очерки церковной и гражданской жизни Подолии. – П.Е.В.,1891.

12.    Яроцкий Я.В. Один из указов 1795 года и жалобы униатского духовенства // Труды общества исследователей Волыни: Т.7. – Житомир, 1915.

13.    Онацький Є., проф. Українська мала енциклопедія. Кн. 6, Буенос Айрес, 1960.

14.    Стародуб А. Випускник КДА Памфіл Левицький та його кандидатський твір «Иоасаф Кроковский, митрополит Киевский» // Київська Академія. — Вип. 6. — К.: ВД «Києво-Моглилянська Академія», 2008.  

15.    Зеньковський В., протоієрей. Педагогіка (передмова). Клин, 2002.

16.    Мільман С. Л. До 100-річчя Проскурівського погрому // Штетл № 7, 2019.

17.    Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986.

18.    Сецинський Ю. Монастыри и храмы Подольской епархии. Біла Церква, 2009.

19.    Городищенский монастырь. Православная энциклопедия. https://www.pravenc.ru/text/166245.html.

20.    Wołyniak (Jan Marek Antoni Giżycki?). Spis ważniejszych miejscowości w powiecie starokonstantynowskim na Wołyniu. — Stary Konstantynów, 1910.