11 січня Церква вшановує пам’ять святих мучеників – чотирнадцяти тисяч немовлят, від Ірода у Віфлеємі побитих.

І це дає нам привід відповісти на запитання, яке часто священикам ставлять люди: чому милосердний Бог допустив убивство чотирнадцяти тисяч ні в чому не винних дітей. З ним перегукується запитання, яке ставлять батьки померлих у дитинстві дітей: навіщо Бог їх у нас забрав? Спробуємо відповісти на це.

Існує розум земний, матеріальний. Його якості: плотяність, пристрасність, емоційність, почуття власництва, бажання щастя тут і зараз, на землі, і часто малий помисел чи повна відсутність роздумів про вищий небесний духовний світ.

Та існує розум небесний. Розум небесний, як планета навколо сонця, обертається навколо Сонця Правди Христа Бога нашого. Як написано в книзі «Добротолюбство», думки небесного розуму, як радіуси через центр кола, проходять через Бога. І всі свої проблеми такий розум вирішує лише через Господа та в Господі. Тому він заспокоюється в Господі і завжди мирний, братолюбний і щасливий. Адже такий розум знає, що земне життя – це лише підготовка до вічності. І головне завдання душі – увійти в Царство Небесне, де вона блаженно бачитиме Господа Бога і приєднається до сонму Ангелів, що славлять Його.

Прикладів тому безліч і в самій Біблії, і в святих житіях. Але щодо саме дитячої тематики, хочеться зупинитися на житті святого мученика Уара, блаженної Клеопатри та сина її Іоанна, сімнадцятирічного юнака.

Свята Клеопатра збудувала храм над мощами мученика Уара. І за це вона попросила у святого біля його мощей наступного: «Молюсь тобі, страстотерпче Христовий, попроси для мене у Бога те, що буде до вподоби Йому і корисне мені, а також і єдиному синові моєму; я не можу просити більше, ніж хоче Сам Господь; Він Сам знає, що нам корисно, і нехай здійснюється над нами Його добра і досконала воля».

Цього ж дня син її занедужує та тієї ж ночі помирає. Клеопатра у розпачі. Вона з плачем прямує до гробниці мученика Уара і знову кричить до нього: «Так відплатив ти мені, угодник Божий, за те, що я стільки попрацювала для тебе? Таку допомогу ти надав мені, тоді як я для тебе знехтувала свого чоловіка і покладала на тебе всю свою надію? Ти дозволив померти моєму єдиному синові, занапастив мою надію, забрав у мене світло очей моїх. Хто тепер прогодує мене у старості? Хто закриє мені очі після смерті? Хто поховає моє тіло? Краще б мені померти самій, ніж бачити мертвим мого сина, як квітку, що зів’яла передчасно. Віддай же мені мого сина, як колись Єлисей Соманітянці (4 Цар. 4), або ж і мене одразу візьми звідси, бо мені від гіркої моєї печалі життя стало тягарем».

Далі відбувається наступне. Наводжу уривок із твору «Страждання святого мученика Уара та з ним семи вчителів християнських та пам’ять блаженної Клеопатри та сина її Іоанна» святителя Димитрія Ростовського. Це дуже важливий у розумінні смерті, особливо дитячої, текст: «Перебуваючи з плачем біля труни святого, вона на короткий час від крайньої втоми та великої скорботи поринула в сон. У сновидінні перед нею прийшов святий Уар, тримаючи за руку її сина; обидва вони були світлі як сонце та одяг їхній був біліший ніж сніг; на них були золоті пояси та вінці на головах, краси невимовної. Побачивши їх, блаженна Клеопатра кинулася до їхніх ніг, але святий Уар підняв її, кажучи:

– О жінко, що ти скаржишся на мене? Чи я забув твої послуги, які ти надала мені в Єгипті та під час подорожі? Чи ти думаєш, що я не відчував нічого, коли ти взяла моє тіло з купи трупів худоби і поклала мене у своїй кімнаті? Хіба я не слухаю завжди твоїх молитов і не молюся за тебе Богові? І насамперед я благав Бога про твоїх родичів, з якими ти поклала мене в гробниці, щоб їм були відпущені їхні гріхи. Потім я взяв на служіння Небесному Царю сина твого. Чи не ти сама просила мене тут, щоб я виклопотав для тебе у Бога те, що Йому завгодно та корисно тобі та твоєму синові? Отже, я просив Всеблагого Бога, і Він зволив за невимовною Своєю добротою, щоб твій син був прийнятий у небесне Його воїнство; і ось син твій, як ти бачиш, тепер став одним із тих, хто стоїть біля престолу Божого. Якщо ж хочеш, візьми його назад і пішли його на службу до царя земного та тимчасового; бачу, що ти не хочеш, щоб він служив Царю Небесному та Вічному.

А юнак, що сидів на руках Уара, обійняв його й сказав:

– Ні, пане мій! Не слухай матері моєї – не віддавай мене у світ, сповнений неправди і всякого беззаконня, звідки я врятувався завдяки твоєму заступництву; не позбавляй мене, отче, спілкування з тобою та зі святими.

Потім, звертаючись до матері своєї, він сказав:

– Чого ти так плачеш, мати моя? Я зарахований до воїнства Царя – Христа і мені дано право предстояти Йому на небі разом з ангелами, а ти тепер просиш про те, щоб взяти мене з царства на приниження».

Блаженна Клеопатра заспокоїлася і надалі проводила праведне богоугодне життя, а по смерті своєї сподобилася святості. Ось приклад справді небесного розуму. І ось приклад нам непорушного небесного закону – Божої правди та істини!

Так і з Віфлеємськими немовлятами. Ось що про них пише блаженний Феофілакт Болгарський: «Притому немовлята не загинули, але спромоглися великих дарів. Бо кожен, хто терпить тут зло, терпить або для залишення гріхів, або для примноження вінців. Так і ці діти більше увінчані будуть».

Отже, невинні, такі, що не бачили майже життя немовлята, убиті Іродом, спромоглися святості та блаженного раю. Вони зараховані до ангельського хору і насолоджуються найрадіснішим богоспілкуванням.

А Ірод, великий цар, правитель, який за земними мірками мав усе, згнив живцем, як про те розповідає Йосип Флавій у сімнадцятій книзі «Юдейських старожитностей»: «Тим часом хвороба Ірода все погіршувалась, бо Господь Бог карав його за все його беззаконня. То був повільний вогонь, який був не так помітний зовнішньо, як лютував у нього всередині тіла; до цього додалося ще пристрасне, непереборне бажання відірвати у себе якийсь член тіла. Його мучили також внутрішні нариви, особливо страшні болі в шлунку; ноги його були наповнені водянистою, прозорою рідиною. Така сама хвороба спіткала і низ його живота; на гниючих частинах з’являлися черв’яки; коли він хотів підвестися, дихання завдавало йому страшних страждань як унаслідок сморіду, так і внаслідок скрутності своєї; всього його охоплювали судоми, причому цар виявляв неприродну силу. Богобоязливі люди, які за своїми знаннями вміли пояснювати такі явища, казали, що тепер Предвічний карає царя за його великі беззаконня». Ірод живцем згнив, помер у страшних муках і потрапив у пекло.

І тому, дорогі брати і сестри, матимемо розум небесний. І нехай Віфлеємська зірка крізь юдоль цього світу веде нас до Богонемовляти Христа. Веде до раю. Потрапити туди – ось справжній сенс нашого життя. А все інше – це рух туди, засіб, а не мета.

Ба більше – народжене Богонемовля Христос Сам показує нам приклад. Недарма в догматичному сенсі Його Різдво святі отці називають кенозисом, що в перекладі з грецької означає виснаження Божества. Нескінченно Святіша і Найчистіша Істота зволила увійти в природу незмірно нижчу за Нього й гіршу за Нього. Богослови кажуть, що для Другої Особи Святої Трійці Різдво в людській істоті стало першим хрестом, який, можливо, був таким же болісним, як і останній – на Голгофі.

Звідси й символіка проскомідії. Дискос – це водночас і ясла народження, і труна смерті. Зірка – водночас і Вифлеємська зірка, і болісний голгофський Хрест. Покровці – водночас і різдвяні повитухи, і похоронні пелени.

Так і для нас життя має бути хрестом, на якому ми розпинаємо, за словами апостола Павла, свої пристрасті та похоті. І через те стаємо очищеними, як розплавлене золото, гідними сяючого раю.

Спаситель народився не на м’яких царських перинах, а в мандрівці, у подорожі, і в місті людей йому місця не знайшлося. Діва Марія Його народила в яслах для худоби в печерці на соломці. І віл з ослом зігрівали своїм подихом Богонемовля. Так і ми – мандрівники у цьому світі. Насправді дім наш тимчасовий, вітчизна наша не тут. Вона у вищому – у Царстві Небесному. Ось кінцева мета нашого життя – життя як мандрівки. Вона має бути спрямована до раю, у поєднання з Богом. Господь народився, щоб спасти нас. Ми народилися, щоб спастися через Нього.

Від перших днів життя Ісус разом зі Святим Сімейством були гнані. Так і на нас чекає битва з пристрастями та гріхами, що нас гонять. Без цього теж не обійтись.

І водночас Різдво Христове – це служіння. Служіння людям. Звідси й назва Віфлеєму – «будинок хліба». Звідси ясла, тобто годівниця для худоби. Господь у яслах лежить, як на престолі. А згадаємо, як у Статуті позначається престол. Він церковнослов’янською мовою називається «свята трапеза», тобто стіл для їжі. Вже у Різдві Своєму Спаситель віддає Свої Тіло і Кров Христову нам у їжу. І є для нас Спасительним Хлібом вічного життя.

Так і наше життя має бути служінням Богу і людям – жертовним служінням.

А шляхи Господні несповідні й таємничі. Кожного з нас Він Своїм шляхом веде до раю. І смерть Віфлеємських немовлят не має трагічного значення. Тому що вона переможена вже народженим від Діви Богонемовлям. Має значення лише вічне життя, яке відкрилося для цих маленьких мучеників, і сяючі вінці, які Господь поклав на них, ввівши їх, як люблячий Батько Своїх діток, до раю.

Святі Віфлеємські немовлята-мученики, моліть Бога про нас!

Протоієрей Андрій Чиженко

Джерело: