Доповідь митрополита Хмельницького і Старокостянтинівського Віктора на ХVІ Міжнародній науково-практичній конференції «Духовна та світська освіта: історія взаємин – сучасність – перспективи» у Київській духовній академії 17 жовтня 2024 року.

У 2025 році православне Поділля відзначатиме 230-річний ювілей з дня заснування Подільської єпархії. Шлях до окремої православної єпархії був досить тернистим. Так, східна частина Поділля впродовж Х-ХVIII століть перебувала під омофором Київських митрополитів, західна – під управлінням Галицьких митрополитів, а північна її частина, що з Поділля переходила до Південно-Східної Волині – під опікою митрополитів Волинських.

Особливість церковної історії Поділля і Південно-Східної Волині кінця литовсько-польського періоду полягає в тому, що даний регіон Правобережної України у ХVI-ХVII стт., завдячуючи просвітницькій діяльності династії князів Острозьких, досить успішно вистояв перед викликами Берестейської унії 1596 р. Вже наприкінці ХVII ст. внаслідок польсько-турецької війни Поділля опинилося під тривалою окупацією. Зайняті турками частини Поділля ввійшли до «Подільського ейяляту» як провінції у складі Османської імперії. Турецька влада через патріарха Константинопольського Якова запросила до Кам’янця-Подільського окремого грецького митрополита Панкратія, який був знайомий з книжною слов’янською і розмовною народною мовами, надавши йому кафедру в одному з діючих православних храмів міста. Митрополит Панкратій відразу із завзяттям взявся за церковну справу захисту православних від експансії уніатів. Цим він заслужив любов і довіру православних Поділля та ненависть і переслідування з боку польських можновладців й уніатів. Владика Панкратій служив на Поділлі до 1691 р. Подальша його доля невідома. Як відомо, внаслідок трьох поділів польсько-литовська держава завершила своє існування. Ще з 1768 р. за умовами «Вічного трактату», Російська імперія набула права втручатися у справи Речі Посполитої стосовно Православної Церкви на теренах Польщі. На той час православні в Польщі не мали власного єпископа, легітимного з точки зору польських законів. А відносини польських православних з переяславськими єпископами, які за приналежністю духовно опікували свою закордонну паству, були тоді надто ускладненими.

Незабаром для вирішення питання душпастирської опіки та захисту православних, що перебували на територіях Речі Посполитої, в 1755 р. «единодушному духовному и всенародному избранию» на Мінську кафедру було обрано ректора Києво-Могилянської академії (1751-1755) Георгія Кониського. Через два роки, 20 квітня 1757 р. для керівництва парафіями Західної України було призначено випускника Київської академії, настоятеля Єлецького Чернігівського монастиря архімандрита Гервасія (Лінцевського), якого обрано єпископом Переяславським та Бориспільським, коад’ютором Київського митрополита. У 1758 та 1760 рр. єпископ Гервасій обнародував свою архіпастирську програму, що виражалася трьома словами «благочиние, благолепие и благоговение». З цього часу два ієрархи Георгій і Гервасій мали дружні відносини, часто обговорювали спільні дії на користь Православ’я. Вступивши на Переяславську кафедру, владика Гервасій на прохання народу і навіть поміщиків та їх управителів взявся за благоустрій православних парафій на території України, яка перебувала під Польщею. В очах православного населення він відразу став батьком-архіпастирем, який захищав їх від зазіхань польських можновладців та уніатів. Своєю діяльністю в боротьбі з унією владика всіляко сприяв пробудженню самосвідомості пригнічених польськими урядовцями українців. Коли він перебував у польській частині України, то активно сприяв благоустрою парафій, що вже мали православних священників, освячував і видавав антимінси, звершував дияконські та священницькі хіротонії, а також «усиновлював» священників. Тобто видавав особливі «усиновлювальні» грамоти тим, хто свого часу їздив  до Валахії (Молдови) заради отримання там хіротоній від православних молдавських єпископів. Таким чином відроджувався духовний зв’язок закордонного православного населення з Переяславською кафедрою.

У той час головним помічником єпископа Гервасія був настоятель Мотронинського монастиря архімандрит Мелхиседек (Значко-Яворський), якому 26 серпня 1761 р. владика доручив управління закордонною частиною своєї пастви. Почувши про це, народ з польських земель України почав приходити до Мотронинського монастиря і спілкуватися з Переяславським єпископом, як зі своїм архіпастирем, заступником і порадником. Таким чином Мотронинський монастир став осередком українського Православ’я.

Така діяльність почала приносити свої благотворні плоди. Навіть у польській частині у Православ’я почали навертатися парафії. Славетна промова єпископа Георгія перед королем Станіславом Августом також дала свої результати. Будучи гуманістом, він пообіцяв повернути королівські привілеї православним Польщі: «усе буде підтверджено вам, на що маєте колишні права». Проте римо-католицька ієрархія та уніати на Сеймі почали висловлювати своє занепокоєння і звинувачувати єп. Гервасія та архім. Мелхиседека в підбуреннях до антипольського повстання. Незважаючи на це, юридичне підтвердження давніх прав православних Польщі відбулося 26 лютого 1768 року. Трактатом Сейму гарантувалося повернення православним громадянських і церковних прав, а також майна. Водночас «Римське віросповідання», тобто, католицизм, як і раніше визнавався панівним віросповіданням у Речі Посполитій. Обурена цим послабленням для дисидентів (православних і протестантів), римо-католицька ієрархія через три дні скликала Барську конференцію. Її представники відкрито закликали до погромів православних. Відповіддю на такі заклики став гайдамацький рух, який відповів такою ж «взаємністю» на безкарні кровопролиття, незаконні арешти та свавілля польських можновладців. На жаль, все закінчилося введенням російських військ та придушенням обох супротивних сторін – загонів польської шляхти з одного боку, з іншого – гайдамаків та, зрештою, першим Поділом Речі Посполитої у 1772 р.

Результатом цього поділу стало те, що на польській частині України не стало православної ієрархії. Тоді постало питання про єпископа для Переяславської кафедри, який би міг відновити управління закордонними православними парафіями Польщі. Лише у 1785 р. на перемовинах між Петербургом і Варшавою було досягнуто згоди про відновлення в межах Речі Посполитої православної єпископської кафедри. Митрополит Київський Самуїл (Миславський) і білоруський архієпископ Георгій (Кониський) радили на цю кафедру кандидатуру архім. Віктора (Садковського), (в миру – Василь Семенович Садковський), якого добре знали впродовж тридцяти років. Святіший Урядовий Синод виніс цю пропозицію на розгляд імператриці Катерини ІІ. Незабаром, 27 березня 1785 р., згідно з іменними указами було реформовано Переяславську єпископію. Тоді ж було призначено вікарним єпископом Переяславським і Бориспільським, коад’ютором Київської митрополії намісника Слуцького Троїцького монастиря архімандрита Віктора (Садковського). Вищу освіту Василь Садковський здобув в КМА. Він став улюбленим учнем Київського митрополита Самуїла і православного ієрарха та богослова Георгія (Кониського), який на той час був ректором КМА. Коли останній став архієпископом Могилівським, то запросив Садковського на посаду вчителя, потім призначив його префектом місцевої гімназії, а в 1774 р. –  ігуменом Тупичевського монастиря. У 1775 р. отець Віктор Садковський став православним священником при посольстві Росії у Варшаві. Своїми сумлінними трудами він заслужив прихильність православних мирян не тільки Варшави, а й всієї Речі Посполитої, в т. ч. Правобережжя і Поділля. У 1783 р. його було призначено архімандритом Слуцького монастиря. На той час Слуцьк був найважливішим центром православ’я в південно-західному краї.

4 червня 1785 року в Софійському кафедральному соборі Києва звершилася його єпископська хіротонія. Після хіротонії преосвященний Віктор пробув у Києві близько чотирьох місяців. Він відбирав у архівах і в консисторії справи, що стосувалися його єпархії, закуповував необхідні речі для архіпастирської діяльності. Тільки в жовтні 1785 року він виїхав на місце призначення. П’ять тижнів добирався з Києва до Слуцька. По дорозі відвідав багато своїх парафій, в т. ч. і на Поділлі, звершував богослужіння, освячення храмів, хіротонії священників, чинив церковне правосуддя. Враховуючи складну політичну ситуацію в Польщі, негативне ставлення Ватикану та польської курії до православних, Святіший Синод надіслав єпископу Віктору докладну інструкцію, в якій зазначалося: «Управлять паствою по церковным законам и преданиям, а также трактатам…; ничего законами не предписанного не предпринимать и в мирские земские дела, яко до звания епископского не принадлежащия, отнюдь не вступать». Римо-католицьке духовенство також негативно сприйняло призначення єпископа Віктора. Папський нунцій у Варшаві вручив королю протест самого Папи Римського Пія VI. Католики й уніати всіляко перешкоджали діяльності нового архієрея, незважаючи навіть на те, що 7 березня 1787 року польський король Станіслав Август прийняв від єпископа Віктора на Поділлі в м. Тульчині присягу на вірність Речі Посполитій. Проте католицьке духовенство та уніати висловлювали незадоволення і навіть підготували проект на знищення православ’я в Польщі. Для його втілення вичікували належної політичної ситуації.

У свою чергу єпископ Віктор почав інтенсивно займатися облаштуванням церковного життя в єпархії, запрацювала духовна консисторія. У серпні 1787 року він розпочав свою майже півторарічну інспекційну й архіпастирську поїздку по єпархії. За результатами поїздки архіпастир видавав різні розпорядження щодо покращення діяльності парафій і монастирів, та церковного устрою загалом. Також було видано указ про порядок та форму згадування імен польського короля Станіслава Августа й російської імператриці Катерини ІІ та членів царської сім’ї за богослужінням. Не забував архіпастир про підготовку кадрів священнослужителів, організовував училища для дітей духовенства, дбав про те, щоб залучати священників з Лівобережної України для волинських і подільських парафій. У цьому питанні владика суворо наглядав за дітьми духовенства, встановивши облік дітей, гідних до вступу в духовну школу. У разі, коли духовенство ухилялося від вступу своїх дітей до духовних шкіл, архієрей змушений був вдаватися до радикальних заходів – аж до заборони священнослужіння тим клірикам, які знехтували цим єпархіальним розпорядженням. Слід зазначити, що така активна архіпастирська діяльність архієп. Віктора проходила у вкрай складних умовах. Він постійно перебував під пильним наглядом з боку католицьких та уніатських наглядачів. Вони ледь терпіли сам факт присутності православного єпископа на теренах Речі Посполитої. Ще більше їх непокоїла його активна діяльність. Вже у 1788 р. у Варшаві відкрився «чотирирічний» Сейм. Під час його роботи було оголошено про розірвання відносин із Росією та створення особливої військової комісії для розгляду ситуації і недопущення можливого бунту православних проти поляків. Тому головну увагу було сфокусовано на діяльності архієп. Віктора (Садковського), якого вважали головним організатором майбутнього повстання. Відповідно до рішення цього сейму, владику було заарештовано та відправлено на суд до Варшави.

Внаслідок ІІ-го поділу Речі Посполитої та приєднання Поділля до Російської імперії, запроваджені реформи дали простір для відродження Православної Церкви, управління якою тут було ввірене архієпископу Мінському, Ізяславському і Брацлавському Віктору (Садковському). Ці історичні обставини надали можливість почати втілення грандіозних планів його вчителя та наставника архієпископа Георгія (Кониського) щодо повернення в лоно Православ’я подільських уніатів. За даними проф. Прокопчука В.С., лише з кінця серпня до початку жовтня 1794 р. до православної віри навернулося 463 священники, 721 парафія, понад три мільйони мешканців Подільського краю. Вже через два роки після приєднання Подолії, Волині, Мінська, Литви та Курляндії, Катерина ІІ звернула увагу на цей швидкий перехід уніатів до православ’я, тому іменним указом 1795 р. цю нову єпископську кафедру було віднесено до ІІ-го класу в Російській імперії. Одночасно Подільське воєводство увійшло до складу Ізяславської губернії. Ще через два роки ця величезна єпархія після ІІІ-го поділу Польщі ще більше збільшилася приєднаними землями. Тому особливим указом Катерини ІІ від 12 квітня 1795 р. її було розділено. Частина відійшла до складу єпархій Київської і Єкатеринославської, а з Подільської губернії і Волині утворилися дві нові єпархії – Подільська та Волинська.  Цього ж дня на ім’я Святішого Синоду надійшов другий указ Катерини ІІ, яким першим єпископом Брацлавсько-Подільської єпархії затверджувався член Синодальної контори та намісник ставропігійного Донського монастиря архімандрит Іоаннікій (Полонський).

Цей архіпастир був вихідцем з м. Полонне Південно-Східної Волині. Ще в дитячому віці він залишився сиротою, батьки загинули від рук татар. У шістдесятих роках доля закинула Іоаннікія до Києва, де він закінчив курс Київської академії. Спочатку подвизався на вчительській посаді при архієрейській семінарії у Смоленську, потім − у Санкт-Петербурзькій. Звідси його викликали у Тамбов для заснування там семінарії. Впродовж багатьох років архімандрит Іоаннікій був ректором Тамбовської семінарії.

Ще до прийняття єпископського сану архімандрит Іоаннікій прославився як зачинатель нових семінарій. Його практичний досвід у цій справі привернув до себе увагу митрополита Платона (Лєвшина), що стало причиною його переводу до Москви у званні архімандрита та члена Московської Синодальної Контори. Вже через місяць, 13 травня 1795 р. у Великому Успенському соборі Кремля над архімандритом Іоаннікієм було звершено єпископську хіротонію в єпископа Брацлавського і Подільського. Після хіротонії єпископ Іоаннікій пробув у Москві три місяці, очікуючи особливого указу про своє відправлення до ввіреної йому єпархії. Цей указ надійшов 12 липня та був отриманий ним лише 18 липня. Владика Іоаннікій мав взяти з собою з Москви готову ризницю, яка залишилася від скасованої Переяславської єпархії й зберігалася в московському архієрейському домі. Тому її прийом і відправлення до Кам’янця-Подільського ще на місяць затримали преосвященного. Із цієї причини єпископ Іоаннікій прибув до ввіреної йому єпархії тільки на початку жовтня й оселився в Шаргородському монастирі. У Кам’янець-Подільську не було належних ані приміщень, ані умов. До того ж, місцеві урядовці з поляків вороже ставилися до поселення православного архієрея в губернському центрі.  

Єпископ Іоаннікій намагався надати Подільській єпархії такий устрій, переваги якого він бачив у єпархіях Греко-Російської Православної Церкви. Тому не дивно, що устрій консисторії, запровадження духовних правлінь, вибір членів для присутності в цих правліннях було також організовано за зразком, передбаченим ще Духовним регламентом 1721 року.

15 березня 1798 р. єпископом Подільським і Брацлавським Іоаннікієм було запропоновано започаткувати два класи семінарії. Проте відкриття Подільської духовної семінарії відбулося за досить важких обставин. По-перше, м. Шаргород було закрите на карантин через морову язву аж до 9 грудня. По-друге, деякі діти були розсіяні по іновірних школах, зокрема уніатсько-базиліанських. Інші ж не могли бути зараховані до семінарії через убогість батьків, про що часто заявляли самі батьки та благочинні. Попри те, на заклик першого подільського ієрарха, все ж було зібрано 130 дітей – перших учнів  нової семінарії. Першими вчителями Шаргородської, а згодом і Кам’янецької семінарії, були вихованці Київської академії − здебільшого уродженці Поділля. У зв’язку з перенесенням єпархії із Шаргорода до Кам’янця-Подільського, владика Іоаннікій намагався перевести сюди і семінарію, яку планував розмістити в будівлях, які належали закритій ще в 1793 р. уніатській семінарії. Після більш ніж п’ятирічного протистояння місцевій бюрократичній владі, ці будівлі були віддані під семінарію, а вже через рік – у 1806 р. − вищий богословський клас було переведено до Кам’янця. Через два року тут була вже повна семінарія, засновником якої став єпископ Іоаннікій.

Отже, діяльність випускників КМА на Поділлі та Волині проходила в досить критичний для православ’я період, що тривав 95 років. На відміну від порівняно сприятливих ХVI- XVII століть, коли тут вирувало духовне життя: діяли численні братства, започатковувалися духовні школи за зразком могилянського колегіуму, наступне XVIIІ ст. тривало для православних в апофеозі якогось суцільного трагізму.

Першим випробуванням для християн Поділля стала 27-річна турецька окупація (1672-1699). Проте з відступом турків католицька експансія різко посилилася. За свідченням польської дослідниці Беати Лоренс, відразу, у 1699 р. до Кам’янця-Подільського прибули двоє ченців-базиліан з Перемишльської єпархії, щоб прийняти адміністрацію над тутешніми церквами та не допустити до них православних. Значної шкоди позиціям православних на Поділлі завдала також зрада архієпископа Львівського Йосипа (Шумлянського), який у 1700 р. у Львові відкрито проголосив себе уніатом. Відтоді на Поділлі присікалася всіляка спроба відродження православних духовних шкіл і братств. Після «Замойського собору» навіть самі уніати повинні були носити богослужбовий одяг латинського зразка, голити бороду та використовувати за богослужінням латинське начиння. Але навіть за таких складних умов зі своїм народом залишалися кращі викладачі КМА. І на завершення слід зауважити, що серед вагомих результатів архіпастирської та освітньої діяльності випускників КМА на Поділлі можна назвати значну кількість церковних парафіяльних шкіл у Подільсько-Брацлавській єпархії у ХІХ ст. (третій за чисельністю після Київської і Волинської єпархій), а також найбільшу кількість насельників на Святій Горі Афон, котрі були уродженцями Поділля. У ХХ ст., хоча духовні школи Поділля і припинили свою діяльність після приходу радянської влади в 1920 р., все ж таки Подільський край дав велику кількість архіпастирів УПЦ, а ще більше − істинно віруючих православних, які вірні Святій Христовій Церкві і в ХХІ столітті.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

Джерела:

1. Лосицкий Д. Историческое описание распространения

Православного вероисповедания на Подолии со времени образования Подольской епархии в 1795 г. // ДАХмО. Ф-315. ПДК. Оп. 1. спр. – 9128. / Рукопис автора (чорновий варіант кандидатської дисертації) 30.10.1888-20.12.1888 рр.

Посібники:

• Головащенко С. І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч.

посібник. К. : «Либідь», 1999.

• Поспеловский Д. Православная Церковь в истории Руси, России и

СССР : Навч. посібник / рос. мовою. М. : ББИ Св. Апостола Андрея Первозванного, 1996.

• Тальберг Н. История Русской Церкви. Т.II. New York. Jordanwille :

Holy Triniti Monastery. Тип. Прп. Иова Почаевского, 1959.

• Субтельний О. Україна історія / вид. 2-е. Перекладено за

виданням: Orest Subtelny Ukraine: A History Universiti of Toronto Press, 1988. Переклад з англ. Ю. Шевчука. К. : «Либідь», 1992

Довідкова література:

• Кашуба М. В. Кониський Георгій // Енциклопедія історії України : в

10 т. / НАН України. Інститут історії України. Т.5. (Кон-Кю). К. : Наукова думка, 2008.

• Петров Л., прот. Справочный богословский преимущественно

богословско-исторический словарь / Репринтне відтворення видання 1889. Рос. мовою. М. : Изд. Сретенского мон., 1996.

• Прокопчук В. С., Крючкова Н. Д. Труды Подольского

епархиального историко-статистического комитета (церковного историко-археологического общества) (1876-1916): Зведений каталог і покажчик змісту. Кам.-Под. : КПНУ ім. І. Огієнка. Центр дослідження історії Поділля, 2010.

Періодичні видання:

• Подольские архипастыри. Архиепископ Иоанникий (Никифорович-

Полонский) / под ред.Яворовский Н.И., Сецинский Е., свящ., Викула П., свящ. // Труды Подольского Историко-статистического комитета: Юбилейный сборник, посвященный 100-летию учреждения Подольской епархии (1795-1898) Кам.- Под. 1897. Вып. 8.

1. Полтавські святителі: Високопреосвященнійший Нафанаїл

(Савченко) // Відомості Полтавської єпархії. – Полтава. Жовтень, 2007. №10.

Статті та монографії:

1. Beata Lorens. Monaster bazylianski w Kamencu Podolskim w XVIII

weku. Беата Лоренс. Василиянський монастир у Кам’янці-Подільському в XVIII ст. // Матеріали І-Міжнародної науково-краєзнавчої конференції «Місто Хмельницький в контексті історії України» / Ред. кол. Баженов Л.В. (голова) та ін. Хмельницький, 2016.

1. Знаменский П. В. Духовные школы в России до реформы 1808 г.

CПб. : «Летний сад», «Коло», 2001.

1. Подолия. Историческое описание. СПб : Тип. «Общественная

польза», 1891.

1. Ровінський В., прот., Миханчук О., прот. Православіє на Подолії.

Історичні нариси. Кам-Под., 19995.

1. Столетний Юбилей Подольской Духовной Семинарии 1799-1899 гг.

Кам.- Под. Тип. С. П. Крижацкого, 1899.

1. Українська Православна Церква: віхи історії. К. : Видав. від. УПЦ,

2021.

1. Щеглов В. Е. Преосвященный Виктор Садковский, первый Минский

Архиепископ: монография. Минск : Издательство Белорусского Экзархата, 2007.