Доповідь архієпископа Хмельницького і Старокостянтинівського Віктора на ХІІІ щорічній конференції «Студентська наука в духовній школі»

2 квітня 2024 р.

Київська духовна академія

Ваше Блаженство!

Ваші Високопреосвященства і Преосвященства!

Шановні викладачі, студенти Київських духовних шкіл,

учасники  та гості конференції!

У цьому 2024 році минає 10 років як Українська Православна Церква попрощалася зі своїм Першосвятителем – 121 митрополитом давньої Київської кафедри, який протягом 22 років ніс послух Предстоятеля нашої Церкви.

Митрополит Володимир відійшов до Господа на 79 році життя після тривалої і виснажливої хвороби. А народився Блаженніший Владика 23 листопада 1935 року у мальовничому подільському селі Марківці колишнього Летичівського, а сьогодні Хмельницького району Хмельницької області в селянській родині. Він був четвертим сином у сім’ї Маркіяна та Феодосії Сабодан. Віктора таємно хрестили в Головчинецькому Спасо-Преображенському жіночому монастирі, де проживав священник і кілька стареньких черниць після закриття обителі у 20-х роках ХХ століття. Ще тоді одна літня схимниця сказала мамі майбутнього Предстоятеля Феодосії про те, що її син Віктор буде у Церкві великою людиною.

З дитячих років і до останнього подиху зв’язок з простим українським народом Блаженніший не втрачав ні на мить. Владика відвідував рідне село по декілька разів на рік, де щоденно спілкувався зі своїми односельчанами. Одне з його останніх прижиттєвих бажань, яке мені довелося чути особисто, було поїхати в рідні Марківці і напитися води з криниці біля батьківської хатини, де проходило його дитинство. Ця така проста, а на той час доволі ускладнена станом здоров’я, мрія Митрополита Володимира все таки здійснилась, а невдовзі по тому ми з сумом дізналися, що Блаженніший відійшов у вічність.

«У моєму житті не було нічого, крім Церкви і моєї Вітчизни». Це не просто слова про любов до Православної Церкви і Батьківщини, це своєрідний девіз Блаженнішого Митрополита Володимира, яким він жив, це стиль і спосіб його життя. З юних років обравши дорогу служіння Богові, він жодного разу не зрадив цьому покликанню, ні найменшим натяком чи вчинком не поклав тінь на образ пастиря Православної Церкви. А довелося пережити чимало різноманітних викликів і випробувань.  

Дитинство Віктора Сабодана прийшлося на роки атеїзму та гонінь на Церкву й релігію взагалі. Сім’я ледве вижила у часи голодомору, згодом війна, режим радянської влади, коли за одне необережно сказане слово людину могли позбавити свободи і навіть самого життя. І як противагу реаліям комуністичної так званої «правди та справедливості заради світлого майбутнього», юнак Віктор бачив глибоку віру своєї матері, її любов і доброту, мужність та працелюбність батька. Все це змусило задуматись про справжнє світле майбутнє, яке можливо досягти не такими методами, які запроваджувала радянська влада щодо своїх людей: погрозами, залякуваннями, ув’язненнями, а чеснотами, якими жили прості віруючі люди: любов’ю, смиренням, терпінням і працьовитістю. Згодом Блаженніший неодноразово казав: «Завдяки батьківському вихованню, ніякої внутрішньої боротьби, що стосується питань віри, ніяких сумнівів або непорозумінь, від яких страждають більшість людей на шляху до храму і до Бога, у мене не було. І коли вчився в семінарії, познайомився з богословськими науками, – все було легко. Я не відчував жодних сумнівів, що мучили деяких моїх однокурсників».

У школі Віктор Сабодан вирізнявся неабиякими здібностями. Був круглим відмінником. Проте через віру в Бога його постійно карали та клеймили на батьківських і загальношкільних зборах. Жоден випуск шкільної газети Меджибізької десятирічки не обходився без карикатури на «богомільного». Однак жодні методи не змогли зламати віру юнака. На його очах, у другий день Великого посту, у рідному селі Марківці прямо зі служби з Михайлівського храму під руки вивели настоятеля – протоієрея Давида. Священника посадили в «чорний ворон», і відтоді його вже ніхто ніколи не бачив. Отець Давид встиг лише сказати юному Віктору: «Дочитуй, сину, канон – будеш у Церкві великою людиною, а я вже, напевно, не повернуся…». Так і сталося.

Щасливим почувався Віктор, вступивши влітку 1954 року до Одеської духовної семінарії. Але такий вибір ліг «незмивною плямою» на педколектив Меджибізької середньої школи, районне та сільське керівництво. Його представники не виходили з помешкання Сабоданів, наполегливо вимагаючи від батьків забрати сина з духовної школи. Адже тоді в країні, де атеїзм був важливою складовою комуністичної ідеології, вступ до духовної семінарії прирівнювався до зради Батьківщини. Це не перебільшення. Зі школи семінаристу Віктору Сабодану надіслали лист з прокльонами, а з сільської ради в семінарію – повідомлення про неблагонадійність його родини. Однак і такі залякування не зламали молодого семінариста.

Служіння Господу в ті часи справді було протестом проти радянської системи. Чи не єдиним шансом відкрито і легально їй протистояти. Потрібно було мати дуже сильний характер, щоб наважитися на це. І такі характери виростали переважно в родинах із сильним християнським та національним корінням. Не випадково 70% студентів духовних навчальних  закладів у Радянському Союзі були українцями. І не випадково радянські чиновники постійно вимагали від владики Володимира, ректора Одеської духовної семінарії, а згодом – ректора Московських духовних академії та семінарії, виключати з цих закладів студентів з «родин, пов’язаних з націоналістичним рухом». І тим паче закономірним було активне українське, національно-патріотичне життя таких студентів, які часто вечорами співали українські пісні, декламували вірші українських поетів, цікавилися та вивчали історію України. І це в той час, коли державною ідеологією був взятий курс на те, щоб «молоде покоління всіляко відгородити від впливу церковників».

Владика Володимир – плоть від плоті українець, вдячний син своєї рідної землі. Він одягав вишиванку тоді, коли інші боялись про це і думати. В Ленінградській духовній академії разом з іншими студентами-українцями влаштовував вечори пам’яті Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Розпорядженням ректора Московської духовної академії і семінарії архієпископа Володимира студентам з України вперше було дозволено складати іспити українською мовою.

Звичайно, такі патріотичні вчинки владики Володимира, незважаючи на всі його заслуги та величезну повагу і авторитет у церковному середовищі, не могли бути належно оцінені радянською владою. Відзначивши всього лише скромною медаллю Радянського комітету захисту миру з нагоди 50-річчя вже заслуженого і широковідомого церковного діяча митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана), хтось з партійних, відповідальних за це чиновників, висловився: «Упрямому хохлу и этого слишком много!».

І в цих словах партійця містилася частка правди. Впертість та непохитність Блаженнішого Митрополита Володимира проявлялись у збереженні чистоти Православного віровчення, у дотриманні канонів і правил у церковному житті. Сьогодні багато хто намагається приписати покійному Блаженнішому слова та думки, які були абсолютно непритаманні йому, спекулюючи на авторитеті покійного чи особистому знайомстві з ним. Проте, з усією впевненістю, ми, живі свідки його життя та служіння, можемо стверджувати: з якою б силою не любив Блаженніший свою Батьківщину, однак Церква Христова була у його житті на першому місці. Спочатку Бог, спершу Євангеліє, перш за все богослужіння, а потім все інше. Спочатку – православне віровчення, потім національні погляди. Це чітко прослідковується у його численних богословських трудах, в яких він показав надзвичайну широту ерудиції та дивовижну пам’ять, що зберігає тексти Святого Письма, думки великих богословів та церковні афоризми. Всі його проповіді, чи то в храмі, чи перед великою телевізійною аудиторією проникнуті турботою про Церкву, про єдність Святого Православ’я. Варто зазначити, що він був одним з перших церковних ієрархів, який під час перебудови СРСР з’явився на центральних телеканалах зі щотижневою церковною проповіддю, яку слухав весь Союз – від Владивостока до Ужгорода.

Видатного ієрарха знав не лише весь Радянський Союз, а й далеко за його межами. Він був начальником Руської Духовної Місії на Святій Землі, ніс послух при Всесвітній Раді Церков, отримав призначення Патріаршого Екзарха Західної Європи. Владика Володимир був знайомий з багатьма королями та членами їхніх родин. Зокрема неодноразово зустрічався з королем Йорданії, британською королевою Єлизаветою, яка, до речі, одного разу під час особистої зустрічі поцікавилася як ставиться Церква до домашніх тварин, зокрема до собак, на що владика Володимир відповів: «Як до Божого творіння, але без надмірного захоплення». Ще молодий єпископ Володимир мав дружні зв’язки з останнім королем Греції Костянтином, знайомство з яким почалося з цікавого діалогу. Монарх запитав: «Скільки Вам, Владико, років?» – «Тридцять один», – відповів архієрей. «Боже, який Ви молодий, щоб бути єпископом!» − «Ваша Величність, та ж і Ви не старий, щоб бути королем!». Добрі стосунки склалися і з королевою Швеції, яка опікала православні парафії у своїй країні, і згодом за часів ректорства архієпископа Володимира, приїжджала до Загорська. А королева Нідерландів Беатрикс подарувала свою особливу візитівку, що надавала можливість зустрічатися з нею в будь-який час. Одного разу, проїжджаючи повз її палац, владика скористався цією візитівкою, і його відразу удостоїли зустрічі. До останніх років свого земного життя ці дружні міжнародні теплі стосунки зберігалися у взаємному листуванні та особистих вітаннях.

Слід зазначити, що у той час закордоном до представників Руської Православної Церкви ставилися з великою повагою і розумінням, хоча у західній пресі було багато нападів на Церкву. Але і державні діячі, і церковні, розуміли, в якому стані перебуває Православна Церква в атеїстичній державі. Всі тоді дивувалися, як взагалі виживає Церква за таких умов і ставлення з боку держави. А в новітній час, коли відкрили архіви й надбанням гласності стала та гігантська репресивна машина, що працювала проти Церкви, ще більше дивувались з того, як вона вижила.

Здавалося б, така популярність, визнання та міжнародні зв’язки могли б вибити землю з-під ніг будь-якої людини. Проте це не про нашого Блаженнішого. Його завжди вирізняла простота та скромність. «Я сором’язливий від природи», − писав про себе Митрополит Володимир. Притаманною йому стриманою поведінкою, владика підтвердив споконвічну істину про те, що особистість тим простіша і доступніша, чим вона масштабніша та величніша. У відповідь на добрі і похвальні слова на свою адресу від людей, владика завжди незмінно говорив: «Що я без вас?». Якщо уважно проаналізувати життя, проповіді та богословські труди спочилого Блаженнішого, то стає ще більш очевидною ця відповідь: «ВАМ», тобто людям було присвячене все його служіння задля того, щоб досвід життя з Богом в Його Святій Церкві зробити актуальним для кожної людини з урахуванням потреб, проблем і умов сучасності. Християнин не повинен відсторонюватись від світу з його складнощами, він має розв’язувати ці суперечності крізь призму християнського світогляду. За будь-яких обставин в есхатологічному вимірі головним вибором християнина має бути Христос та заснована Ним Свята Церква. Так навчав своїм словом і життям Блаженніший владика.

«Знати як діяти – половина справи, друга половина – знати час, коли вчиняти дію. Ми не можемо сісти в човен, який уже проплив мимо, або ж в той, який ще не прийшов» – ці слова колись записав у своєму щоденнику єпископ Володимир. Він знав як діяти в тій чи іншій ситуації, але як відомо ніколи нічого не просив для себе і ні від чого не відмовлявся. Човен Предстоятельського служіння в Українській Православній Церкві сам приплив до нього через рішення Харківського Архієрейського Собору, що відбувся 27 травня 1992 року. І він смиренно його прийняв як волю Божу, як і всі попередні послухи Церкві Христовій.

«Ми обрали нового Предстоятеля нашої Української Церкви – Високопреосвященнішого Володимира, митрополита Ростовського і Новочеркаського, більшістю, можна сказати, абсолютною більшістю голосів – 16 проти 2. Хай буде у цьому воля Божа і благодать Всесвятого Духа», − такими словам митрополит Харківський і Богодухівський Никодим оголосив результати голосування на Архієрейському Соборі у Харкові. Цьому соборному рішенню передувало так би мовити народне визнання, що реалізувалося у багатотисячних зверненнях і проханнях українських вірян, які бажали бачити на чолі Української Православної Церкви саме Митрополита Володимира. Адже багато хто ще добре пам’ятали роки його ректорства в Одеській духовній семінарії, його служіння як єпископа Переяслав-Хмельницького, вікарія Київської єпархії, його служіння в якості керуючого Чернігівською єпархією та тимчасово керуючого парафіями Сумської єпархії. Ще в пам’яті тисяч людей жили слова його архієрейських проповідей. За таке богословсько-гомілетичне багатство мови та неповторні ораторські здібності в Чернігові владику Володимира стали називати Златоустом.   

 Про своє обрання на Київську кафедру Митрополит Володимир дізнався в м. Хельсінкі. Він став першим соборно обраним Предстоятелем Української Православної Церкви. Його обрання було схвально прийняте усіма Помісними Православними Церквами. Їх Предстоятелі, в тому числі і Патріарх Константинопольський Варфоломій,  засвідчили про це у своїх вітальних телеграмах, висловлюючи підтримку рішень Харківського Архієрейського Собору і визнаючи Митрополита Володимира єдиним законним Першосвятителем Української Православної Церкви.        

Через кілька днів після Харківського Собору, 10 червня 1992 року, в Києво-Печерській Лаврі відбулося зібрання кліриків Київської єпархії, на якому було підтримано рішення Собору та затверджений текст телеграми, що була направлена на ім’я Митрополита Володимира: «Ми, Ваша православна київська паства,… з нетерпінням очікуємо прибуття Вашого Блаженства, нашого законного канонічного архіпастиря і дорогого співвітчизника. Ми знаємо Вас як… проповідника Слова Божого і гарячого патріота України…».

«Я приїхав не за кордон. Я повернувся у свій дім, в рідний дім, на свою Батьківщину, яка мене виховала. Я не можу заявляти про свій патріотизм, тому що, як я вважаю, це вроджене почуття… Ми живемо в державі, яка з трудом, але успішно проводить своє відродження. Своїм християнським подвигом і життям ми маємо підтримати все те, що робиться для бгала людини, для становлення держави, становлення Української Православної Церкви» − такими словами Митрополит Володимир розпочав свою першу проповідь у 1992-му році як Предстоятель Української Православної Церкви. І ці слова щоденно протягом 22-х років свого Першосвятительського служіння підтверджував власними вчинками.  

Як зустрів Київ новообраного Предстоятеля – більшості з нас добре відомо. Сьогодні не будемо деталізувати всі ті перепони, які вчинялися тогочасною державною владою, щоб не допустити приїзду Владики в Україну. Зауважу, що утворився величезний контраст між тими, хто очікував і зустрічав свого Предстоятеля – багатотисячним віруючим народом, та тими нечисельними у порівнянні можновладцями, які на той час були наділені державною владою та чинили всілякі перешкоди.

   «Довготерпеливий кращий за хороброго, і той, хто володіє собою, кращий за завойовника міст» – цими словами з Книги Притч, які були виписані в особистому щоденнику Владики, і озброївся Блаженніший на своїй життєвій дорозі. І як показала історія, його безмежне терпіння, мудрість, розсудливість, вміння володіти собою навіть у найнепередбачуваніших ситуаціях, поміркованість у діях та словах, допомогли стати йому переможцем над злом сильних світу цього, розвіяти численні наклепи, подолати тони інформаційного бруду на Церкву та її ієрархів, і показати істину серед темряви людського безглуздя. Будучи чутливим до суспільних процесів, Митрополит Володимир робив усе можливе, щоб Церква була однаково прийнятною для людей з різними поглядами та вподобаннями. Реагуючи на різні виклики сучасності, жодного разу у своїх проповідях, словах та зверненнях, він не вживав заполітизованих ідеологічних штампів, з його вуст завжди лунали тільки Євангельські слова. Він ніколи не підіймав теми, які могли б розділяти людей чи взагалі приносити хоч найменшу шкоду суспільству.      

    Першосвятительське служіння Українській Православній Церкві Митрополита Володимира тривало з 1992-го по 2014-й роки. Саме протягом цих 22 років, незважаючи на усі труднощі, українське Православ’я все ж сягнуло могутнього злету, посівши провідну роль у суспільстві. Тільки кількість парафій Української Православної Церкви за цей час збільшилася з 5 до 12 тисяч. 

Не дивлячись на важке становище, в якому опинилася Українська Православна Церква в 1992 році, Митрополит Володимир зумів вивести її з абсолютної ізоляції у відносинах з Державою та налагодити конструктивний діалог у справі пастирської опіки усіх верств населення та державних інституцій, а також встановити партнерські відносини з діячами освіти, науки і культури, громадськими організаціями, тощо.

Неодноразово у приватних та публічних промовах Блаженніший Володимир зауважував: «Хочу, щоб в Церкві не було політики». Таке, здавалося б на перший погляд, просте і буденне бажання було викликане численними спробами втягнути Українську Православну Церкву в політичні ігри. Переживши всі хороводи змін політичних режимів: відкриті репресії священнослужителів 30-40-х років, «відлигу» 60-х років, коли «свобода» обернулася для Церкви новими гоніннями; часи «застою», коли віру почали вважати за небезпечне інакомислення; і «перебудову», коли вчорашні комуністи раптом взялися звинувачувати священнослужителів у співпраці з комуністичним режимом; і «відбудову», коли віра стала предметом політичних спекуляцій, а вчорашні атеїсти – великими релігієзнавцями та церковними експертами, – Першосвятитель української землі добре розумів до чого може призвести проникнення політики у церковне життя, а тому всіляко уникав участі у політичному житті Держави. Хтось такі погляди розумів і підтримував, а хтось навпаки звинувачував Блаженнішого у надлишковому консерватизмі та небажанні підлаштовувати Церкву відповідно до викликів сучасності.

Сьогодні доводиться чути як інколи дехто гіпотетично приміряє постать Митрополита Володимира до сучасних нам викликів та подій з прогнозами можливої його поведінки. Цього вже ніколи не станеться, адже Митрополит Володимир жив і трудився у свій час, визначений йому Промислителем. А про той час, очевидцями якого ми стали, можна констатувати, що усі численні спроби можновладців від перших днів перебування Митрополита Володимира на кафедрі Київських митрополитів і аж до останніх днів його Першосвятительського служіння, примирити церковників так би мовити «через коліно» не мали успіху. Свого часу Блаженніший Митрополит Володимир благословив роботу спеціальної Синодальної комісії УПЦ з питань діалогу з іншими конфесіями з метою розробки канонічних моделей виходу з церковної кризи та об’єднання всіх українців в єдиній Помісній Церкві. Жодного разу Блаженніший не поступився церковними інтересами заради світської вигоди, не відійшов від церковних правил і канонів заради земних благ і спокою. Предстоятель не дозволяв маніпулювати Церквою. І за це страждав разом з врученою йому Богом багатомільйонною українською паствою. Інформаційне блокування, ігнорування законних прав і свобод релігійних громад та вірян УПЦ, невизнання першим Президентом України Леонідом Кравчуком Митрополита Володимира як законного Предстоятеля Української Церкви, постійний тиск з боку націоналістів на Церкву із застосуванням силових методів під прикриттям боротьби з «московськими попами» − за таких умов проходило Першосвятительське служіння Митрополита Володимира на рідній йому українській землі. І найважче було прийняти та усвідомити, що всі ці беззаконня вчинялися не кимось чужим і далеким, а своїми ж співгромадянами, які вважали себе православними, і прикривалися добрими та благими намірами. Такі вчинки не могли не позначитись на здоров’ї Блаженнішого Владики Володимира. Хвороби одна за одною чіплялися у виснажене численними випробуваннями тіло, хоча дух завжди залишався бадьорим та жвавим.

5 липня 2014 року, на світанку суботнього дня, коли всі відпочивали після робочого тижня, Предстоятель Української Православної Церкви відійшов у вічність, залишивши по собі цілу епоху новітньої церковної історії. Та найголовніше – залишив по собі приклад істинного пастиря Церкви Христової, вірного служителя вівтаря, мудрого наставника, люблячого духовного батька, зразкового громадянина та патріота своєї землі. Нам пощастило не просто знати Блаженнішого особисто, а духовно народжуватись, зростати і навчатись біля його святительських ніг. З ним можна було поговорити на будь-які теми, відповіді і поради з його вуст завжди були лаконічні і глибокі. І жодного разу не прозвучало ні краплі осуду: лише слова розуміння, втіхи, підтримки. Не знайдеться таких слів, які могли б у повній мірі виразити всю нашу вдячність за його доброту та милосердя. Інколи у його мовчазній посмішці можна було знайти вичерпну відповідь на хвилюючі питання, а теплий погляд очей надихав жити і так самовіддано та ревно служити Богові, як це робив Блаженніший Митрополит Володимир впродовж своїх 78-ми років земного життя.

Царство Небесне та вічна пам’ять нашому спочилому Предстоятелю!