Доповідь архієпископа Хмельницького і Старокостянтинівського Віктора на ХV Міжнародній науково-практичній конференції КДАіС «Духовна та світська освіта: історія взаємин – сучасність – перспективи»

Майже 230 років минуло з часу утворення Подільської єпархії, коли  було упорядковано церковний устрій, духовну освіту, чернече життя, храмобудівництво, проповідництво та видавничу діяльність на теренах давньої Подолії.

Упродовж кінця ХІХ – початку ХХІ ст. ця тематика досліджувалася як церковними, так і світськими істориками. Серед них: митр. Макарій (Булгаков), архієп. Димитрій (Самбікін), архієп. Парфеній (Левицький), а також священники: Михайло Орловський, Юхим Сицінський, Миколай Яворовський, Олексій Добош, Анатолій Сваричевський, Олександр Дацюк, Сергій Причишин. Зі світських науковців, які системно досліджували церковну історію Поділля, слід згадати академіка Л.В. Баженова і А. Баженову, О.М. Завальнюка, В.С. Прокопчука, А.Г. Філінюка, В.О. Парандій, С.М. Єсюніна, А.М. Трембицького, Ю.І. Блажевича та ін.

Подільська губернія та Подільська єпархія у минулому складалися із двох частин, відмінних за історичними умовами життя: східної та західної, Побужжя й Пониззя (пізніше Брацлавське та Подільське воєводства, або власне Брацлавщина та Поділля). Цей розподіл має свої географічні підстави та простежується вже з ХІІ ст., коли східне Поділля, або Побужжя, було частиною Київського князівства зі своїми містами: Меджибожем, Бузьком і Котельницею. В той же час західне Подністров’я Поділля (Пониззя) складало край Галицько-Волинського князівства з  містами: Бакотою, Калюсом і Ушицею[1]. Саме тому адміністративно східне Поділля підпорядковувалося Київським митрополитам і найближчим за місцезнаходженням єпископам – Переяславському і Юріївському[2]. Водночас західна частина перебувала у підпорядкуванні Володимиро-Волинських, а згодом – Галицьких єпископів.

У ХІІ-ХІІІ ст. на Поділлі простежується тенденція адміністративного поділу на уділи або громади. Так, Пониззя прагнуло відділитися від галицького князя, тут господарювали галицькі бояри. Водночас у північній частині Поділля утворився загадковий союз болохівських князів[3].

Після знищення Києва навалою орд хана Батия в 1240 р., болохівські князі уклали союз із татаро-монголами. Ця угода відбулася внаслідок опору централізаторській політиці Рюриковичів. Проте, не відчуваючи особливих утисків від татар, жителі Поділля почали зазнавати впливу католицизму.

З метою поширення латинства Юрій ІІ Болеслав Трайденович (1325-1340) наблизив до себе ченців францисканського ордену. Францисканці швидко проникли до Подільського краю з території Галичини. Після смерті Болеслава престолом заволодів польський король Казимир ІІІ (1310-1370). Він обіцяв не торкатися віросповідання жителів Галичини, Поділля та Волині, але обіцянки не дотримався, і галичани, покликавши на допомогу татар, усунули його з престолу. Проте в 1340 році Казимиру вдалося повернутися. Він почав перетворювати «церкви святі… в латинське служіння» і запровадив кафедру римо-католицького архієпископа у відібраній у православних соборній церкві у Львові[4].

Становище православних на Поділлі значно погіршилося після т. з. Городельських статей 1417 р., коли було оголошено заборону на будівництво нових церков та на ремонт старих. На 300 років затяглося панування Польщі на землях Поділля й Волині. Проте православні мужньо опиралися намаганням запровадити на Поділлі унію. Особливо дієво уніатським тенденціям протистояли церковні братства. Лише в 1700 році Львівському уніатському архієпископу Йосипу Шумлянському вдалося хитрощами насадити унію в містах, які були повернуті після турецької окупації. Більш того, Поділля було вилучене з юрисдикції Київської митрополії та передане уніатському єпископу Львова[5].

Польські землевласники, керуючись принципом: «Чия земля – того і віра», охоче відбирали земельні угіддя та нерухомість у православних парафій. Овдовілі дружини священників, за відсутності духовенства серед рідних, часто просто продавали парафії іншим. Проте Києво-Могилянська академія, наступницею якої є наша слава Київська духовна академія, яка зібрала сьогодні усіх нас у цій залі, направляла на західні землі найкращих випускників. Один із них – архієп. Віктор (Садковський) (1741-1803), учень славетного професора філософії, а згодом – професора богослов’я Георгія (Конісського) (1717-1795), який здійснив у викладанні цієї науки значні реформи[6].

Роки становлення Віктора (Садковського) минули під проводом видатного вчителя. Прийнявши чернецтво близько 1757 р. при єп. Могильовському Георгії (Конісському), майбутній владика Віктор спочатку був діловодом, а потім кафедральним намісником. У 1784 році він був возведений у сан архімандрита і призначений до Слуцької архімандрії. Вже за рік, 9 травня 1785 р., була звершена архієрейська хіротонія архім. Віктора у єпископа Переяславського і Бориспільського, вікарія Київського митрополита, з місцеперебуванням у Слуцьку. Польське римо-католицьке духовенство чинило опір новому архієрею. Папський нунцій у Варшаві вручив королю протест самого Папи Римського. Єпископу Віктору була дана інструкція «не задаватися місіонерськими цілями проти унії і римського католицтва». Проте владика відродив дві сотні помираючих парафій та сорок монастирів, його видатною заслугою стала розробка проєкту з повернення в лоно Православної Церкви уніатів[7]. Зручним приводом для цього стали поділи Речі Посполитої.

Так, у 1793 р. відбувся ІІ-й поділ Польщі, результатом якого стало входження Поділля, Брацлавщини та Волині до складу Російської імперії, згідно указу імператриці Катерини ІІ (1762-1796). З колишніх Подільського і Брацлавського воєводств утворювалася Брацлавська губернія, що духовно підпорядковувалася архієп. Віктору (Садковському). Відтепер він носив титул «архієпископ Мінський, Ізяславський і Брацлавський».

Своє архіпастирське служіння на Поділлі владика Віктор почав з видання особливої грамоти  із закликом до місцевого населення, «насиллям або хитрощами» звабленого в унію, без боязні повертатися в обійми своєї Матері – Православної Східної Церкви. На архіпастирський заклик відгукнулися всі православні, які в часи польського володарювання на Поділлі під страхом гонінь за віру пішли до унії. Лише у Брацлавській губернії тоді навернулися до прабатьківської віри сотні тисяч людей[8].

 Відповіддю уряду на значне поширення Православ’я став указ від 12 квітня 1795 року, наданий Святішому Синоду: «Попечения Наши о распространении благочестия в пределах Империи, с Божиею помощию, толикий успех имели, что, как известно Синоду, более миллиона из народа православного, под обладанием польским бывшаго, лестию и насилием с пути правого соединением с римскою верою совращенного и ныне к древнему его отечеству под державу Нашу паки присоединенного, оставя заблуждения их, истинной матери их – Православной Восточной Церкви соединился, да и нет сомнения, что и прочие их единоплеменные такому спасительному примеру последовать будут. При сем расширении Православия и, потому, умножению благочестивых церквей, для лучшаго управления дел духовных, признали Мы за нужное учредить на первое время одного местного архиерея под названием Брацлавского и Подольского, с содержанием, какое положено для второклассной епархии»[9].

Цей указ ліг в основу створення Брацлавсько-Подільської єпархії, яка складалася з двох воєводств – Брацлавського та Подільського. Новоутворена єпархія не співпадала в кордонах з мапою Подільської губернії кінця ХІХ ст., адже була більшою, хоч до неї тоді ще не входили два повіти: Брацлавський і Ольгопільський, які доєдналися пізніше. Окрім інших десяти повітів, до тодішньої Брацлавсько-Подільської єпархії  було приєднано ще три з Київської та стільки ж із Волинської єпархій. Незабаром єпископ новоствореної єпархії отримав титул Подільського і Брацлавського. Остаточно адміністративні межі єпархія отримала наприкінці ХVIII ст. (16 жовтня 1799 р.), якими і співпала із Подільською губернією (станом на початок ХIХ ст. (19 липня 1804 р.).

 Упродовж майже 130 років (з 1795-го  і до розгрому єпархіального управління більшовиками в 1923-му) Подільською єпархією управляли 23 архіпастирі[10]. Більшість із них були відомими у вітчизняній історії та здобули собі добре ім’я не лише на Поділлі. Майже всі вони виховувалися в духовних академіях, а один закінчив курс у закордонному університеті. Багато з цих архіпастирів уславилися науковими та літературними працями, за труди й піклування про розвиток народної та духовної освіти усі вони в різні часи були відзначені нагородами. Більшість із них удостоєні сану архієпископа, а троє стали в подальшому митрополитами: Арсеній (Москвін; 1860-1876), Леонтій (Лебединський; 1891-1893) і Феогност (Лебедєв; 1900-1903). Так владики Арсеній і Феогност стали митрополитами Київськими.

З 25-ти архієпископів, що керували Подільською єпархією, вісім були піднесені до сану архієпископа, перебуваючи на Подільській кафедрі, а решта – вже як керуючі інших єпархій, які свого часу плідно потрудилися на Поділлі. Таким чином, упродовж понад ста тридцяти років на подвиг святительства в Подільську єпархію направлялися видатні архіпастирі, які вирізнялися «освітою, діяльністю і лагідністю»[11], яскраві світильники Церкви Христової, що ознаменували своє служіння мудрими архіпастирськими розпорядженнями, християнською благодійністю, богословськими, проповідницькими трудами, смиренням і мудрістю.

Зі стрімким відродженням Православної Церкви на Поділлі виникла нагальна потреба допомоги архієреям в управлінні єпархією. Тому з 9 травня 1836 року на Поділлі було запроваджено Вінницьке вікаріатство із резиденцією у Шаргородському Свято-Миколаївському монастирі. Вінницьких архієреїв було шість: 1) Євсевій (Добротворський) 1836-1841 рр., 2) Іустин (Михайлов) 1841-1842 рр.; 3) Афанасій (Дроздов) 1842-1847 рр.; 4) Євсевій (Орлинський) 1847-1850 рр. і 5) Макарій (Булгаков) 1851-1857 рр. Три останніх обіймали Вінницьке вікаріатство зі служінням водночас на посаді ректорів Санкт-Петербурзької духовної академії, будучи титулярними єпископами. Проте шостий вікарний єпископ Ізраїль (Лукін) 1860-1861 рр. був ректором Київської духовної академії, але помер на спокої у Шаргороді 11 жовтня 1864 року.

У зв’язку із закриттям Вінницького вікаріатства в 1866 р., 9 листопада того ж року було утворено Балтське вікаріатство, з перебуванням вікарних єпископів у Кам’янецькому Свято-Троїцькому монастирі. Вони були безпосередніми помічниками Подільських архієреїв в управлінні єпархією. Вікарні Подільсько-Балтські єпископи за спадковістю йдуть у наступному порядку: 7) Феогност (Лебедєв) 1866-1870 рр., у подальшому єпископ Подільський; 8) Веніамин (Павлов) 1870-1879 рр.; 9) Іаннуарій (Попов) 1879-1883 рр., колишній інспектор Подільської семінарії, який уславився широкою християнською благодійністю та був похований у Кам’янецькому кафедральному соборі; 10) Йосип (Баженов) 1884-1886 рр., відомий проповідник, якого збиралися слухати не тільки православні, але й іновірці, навіть євреї, – похований на Кам’янецькому міському цвинтарі; 11) Анатолій (Станкевич) 1886-1887 рр.; 12) Димитрій (Самбікін) – відомий історик, публіцист, єпископ Подільський 1887-1890 рр., згодом архієпископ Казанський, помер у 1908 в Казані; 13) Акакій (Заклинський) (з квітня по 7 вересня в 1891 року) і 14) Миколай (Адоратський) з 7 вересня 1891року до 22 жовтня 1895 р., був переведений на Оренбурзьку кафедру, де й помер 29 жовтня 1896 року[12].

Особливого розвитку в сфері духовної освіти Подільсько-Брацлавська єпархія досягла за часів архієп. Леонтія (Лебединського; 1863-1874). Його архіпастирське служіння припало на час ІІ Польського повстання 1864 р. Владика Леонтій доклав титанічних зусиль, щоб не тільки побудувати нові приміщення для Подільської семінарії, але й наповнити її діяльність просвітницьким, богословсько-історичним змістом. Для цього він покращив видавничу справу, розпочату ще архієп. Іринархом (Поповим; 1858-1863), щоб доносити істини православної віри як для інтелігенції, так і для простого народу з метою ослаблення латинської пропаганди. Першим кроком у цьому напрямку було створення  єпархіального офіційного друкованого видання – газети-часопису «Подільські єпархіальні відомості», яка виходила з друку з 1862 по 1905 роки[13].

Зміст часопису складався з офіційної та неофіційної частин. У першій друкувалися урядові постанови, розпорядження Святішого Синоду, накази єпархіального керівництва, єпархіальна хроніка, повідомлення про призначення священників на парафії, їхні нагороди, вакантні посади на парафіях, маршрути архієреїв під час візитацій по єпархії та ін. У другій, неофіційній частині, – матеріали з повсякденного життя православного духовенства Поділля, замітки та повідомлення про різні події культурно-освітнього життя в єпархії, історико-географічні описи парафій, розвідки з історії, археології та етнографії Поділля. Також проповіді та богословські праці архієреїв, спогади, епістолярії, некрологи, бібліографічні нотатки тощо[14].

Наступним кроком наукового та просвітницького розвитку Подільсько-Брацлавської єпархії стало заснування «Подільського Церковного історико-археологічного товариства» у 1865 році. Нова  церковно-наукова інституція була створена при єпархіальному управлінні на базі Подільської духовної семінарії у Кам’янці-Подільському і об’єднувала істориків та краєзнавців. До 1890 р. мала назву «Комітет історичного опису Подільської єпархії», згодом, до 1903 р. – «Подільський єпархіальний історико-статистичний комітет». Із 1890 р. при товаристві функціонувало давньосховище у вигляді своєрідного історико-етнографічного музею. Власне етнографічна колекція музею до 1909 р. становила понад 7 600 одиниць зберігання. Трудами товариства на зламі ХІХ-ХХ ст. було зібрано та збережено для історії метричні книги церков Поділля XVIII – поч. XIX ст. – усього понад 1,5 тис. одиниць зберігання.

Товариство публікувало свої праці у часописі «Труди Подільського історико-статистичного комітету» (з 1876 по 1916 рр.) за редакцією М. Яворовського та Ю. Сицінського, де оприлюднювалися документи та наукові дослідження щодо історії православної та уніатської церков на Поділлі, щорічні історико-статистичні описи парафій і населених пунктів Подільської єпархії тощо. Діяльними членами товариства були П. Вікул, М. Доронович, О. Несєловський, М. Орловський, О. Прусевич, М. Симашкевич, Ю. Сицінський, М. Яворовський та ін.[15]

Завершуючи цей короткий екскурс в історію Подільської єпархії з часу її заснування у 1795 році і до припинення діяльності в богоборчі 1920-ті роки, очевидним є те, що Промисел Божий ніколи не залишав Подільський край. Поділля, яке славетна Леся Українка називала «красою України», як і Північне Причорномор’я, з перших століть християнства вже було оголошене проповіддю Євангелія як частина Давньої Християнської Церкви. Проте, Поділля порівняно досить пізно отримало власну православну єпископську кафедру через несприятливі історичні умови. Потяг до богопізнання, властивий поколінням кліриків та вірян Подільсько-Брацлавської єпархії, втілювався у великій кількості духовних, земських і церковно-приходських шкіл. Відомий уродженець Подільської землі Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан) свого часу так охарактеризував значення ХІХ ст. в історії: «Одне із самих славетних і цікавих у долі Вітчизни. Це «Золотий вік» не тільки вітчизняної літератури, але й вітчизняної філософської думки, науки, мистецтва. Це час широкого розвитку, поляризації і органічного злиття різноманітних релігійних, філософських і соціальних вчень та течій, час пошуків і відкриттів, очікувань і надій. Це час, коли для одних відкривався шлях релігійного відновлення, що приводив до Церкви, – «релігійний апокатастасис сили і волі, а інші впадали в безвір’я і навіть пряме богоборство»[16]. В історії Православ’я на Поділлі XIX століття – це час становлення та розвитку Подільської єпархії, яка стала матір’ю всіх сучасних єпархій Української Православної Церкви на території Подільського краю.

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА:

1. Біблія. Новий Заповіт. UKRANIAN BIBLE. United Bible Societies,

1991.

• Лосицкий М. Историческое описание распространения православного

вероисповедания на Подолии со времени образования Подольской епархии в 1795 году : рукопись-черновик кандидатской диссертации // ДАХмО. Ф-315. Подольская духовная консистория. 1-й стол Распорядительный. Оп. 1. спр. 9128. 30.10.1888-20.12.1888. – 290 с.

• ДАХмО. Ф.Р.-338. Исполнительный Комитет Хмельницкого

Областного Совета Депутатов Трудящихся. Уполномоченный совета по делам РПЦ. оп.21. – спр. 20. Дело Сатановского монастыря. Краткие сведения о Сатановском Св.-Троицком женском монастыре Каменец-Подольской епархии.

• Літопис Руський / Пер. Л. Махновця. Відп. Редактор О.В. Мишанич.

К. : Вид. «Дніпро», 1989. – 591 с.

• Карташов А.В. Вселенские Соборы. – Клин: Атлас-Пресс

«Христианская жизнь», 2004.

• Карташов А. В. Очерки по истории Русской Церкви. Т.I. Минск :

Беларусский Экзархат, 2007. – с.

• Сократ Схоластик. Церковная история. М.: РОССПЭН, 1996. – 368 с.
• Митр. Владимир (Сабодан). Экклезиология в отечественном

богословии: Магистерская диссертация. Т.IV. К., 1997.

• Подолия. Историческое описание. Изд. Батюшкова П. СПб, 1891.
• Поснов М.Э. История Христианской Церкви / фототипическое

переиздание 1988. Брюссель: Изд. «Жизнь с Богом», 1964. – 614 с.

1. Сваричевский А.В. Утверждение християнства на Подолии І – ХІ вв.

(Исторические очерки. Попытка анализа): монография. – Винница: Библиотека Винницкого Церконо-Исторического комитета, 2009. – 71 с

1. Сваричевский А.В. Православное монашество Подолии IV– 30-е гг.

ХХ ст. (Исторические очерки – попытка анализа): монография. – Винница: Библиотека Винницкого Церконо-Исторического комитета, 2009. – 55 с.

1. Щеглов Г.Э. Преосвященный Виктор Садковский, первый Минский

архиепископ. Минск: Издат. Белорусского Экзархата, 2007. – 130 с.

1. Копилов С.А. «Подольские епархиальные ведомости» // Енциклопедія

історії України. Т.8. (Па-Прик). К. : «Наукова думка», 2011. С. 309-310. – 520 с.

1. Любченко В.Б. «Подольское Церковное историко-археологическое

общество // Енциклопедія історії України. Т.8. (Па-Прик). К. : «Наукова думка», 2011. С. 310. – 520 с.

1. Труды Подольского историко-статистического комитета. Юбилейный

сборник, посвященный 100-летию Подольской епархии (1795-1895) / Под редакцией Яворовского Н.И., Сецинского Е., свящ. Викулы П. Кам.-Под.: Тип. Подольского губернского правления. 1897. Вып. VIII.

---

[1] Подолия. Историческое описание. СПб: Изд. Батюшкова П., 1891. С. 10-14

[2] Карташов А. В. Очерки по истории Русской Церкви; Киевский или Домонгольский период. Епархии и епископы. Т.I. Минск: Белорусский Экзархат, 2007. С. 187.

[3] Там само; Гл. 1. Период самостоятельного существования и стремления славян к объединению и борьбе их с кочевниками. СПб: Изд. Батюшкова П., 1891. С. 19.

[4] Лосицкий М. Историческое описание распространения православного вероисповедания на Подолии со времени образования Подольской епархии в 1795 году: рукопись-черновик кандидатской диссертации // ДАХмО. Ф-315. Подольская духовная консистория. 1-й стол Распорядительный. Оп. 1. спр. 9128. 30.10.1888-20.12.1888. – С. 2-3.

[5] Подолия. Историческое описание; Гл. 7. Угнетение православного населения Подолии польско-католиками. СПб: Изд. Батюшкова П., 1891. С. 149-150.

[6] Щеглов Г.Э. Преосвященный Виктор Садковский, первый Минский архиепископ; Гл. 1. На пути к будущему служению. Минск, С. 20.

[7] Щеглов Г.Э. Преосвященный Виктор Садковский, первый Минский архиепископ; Гл. 1. На пути к будущему служению. Минск, С. 20.

[8] Подольские архипастыри (1795-1895) // Труды Подольского историко-статистического комитета. Юбилейный сборник, посвященный 100-летию Подольской епархии (1795-1895) / Под редакцией Яворовского Н.И., Сецинского Е., свящ. Викулы П. Кам.-Под.: Тип. Подольского губернского правления. 1897. Вып. VIII. С. 1-2.

[9] Подольские архипастыри (1795-1895) // Труды Подольского историко-статистического комитета. Юбилейный сборник, посвященный 100-летию Подольской епархии (1795-1895) / Под редакцией Яворовского Н.И., Сецинского Е., свящ. Викулы П. Кам.-Под.: Тип. Подольского губернского правления. 1897. Вып. VIII. С. 1-2.

[10] Подольские архипастыри (1795-1895) // Труды Подольского историко-статистического комитета. Юбилейный сборник, посвященный 100-летию Подольской епархии (1795-1895) / Под редакцией Яворовского Н.И., Сецинского Е., свящ. Викулы П. Кам.-Под.: Тип. Подольского губернского правления. 1897. Вып. VIII. С. 1-2.

[11] Подольские архипастыри (1795-1895) // Труды Подольского историко-статистического комитета. Юбилейный сборник, посвященный 100-летию Подольской епархии (1795-1895) / Под редакцией Яворовского Н.И., Сецинского Е., свящ. Викулы П. Кам.-Под.: Тип. Подольского губернского правления. 1897. Вып. VIII. С. 1-2.

[12] Подольские архипастыри (1795-1895) // Труды Подольского историко-статистического комитета. Юбилейный сборник, посвященный 100-летию Подольской епархии (1795-1895) / Под редакцией Яворовского Н.И., Сецинского Е., свящ. Викулы П. Кам.-Под.: Тип. Подольского губернского правления. 1897. Вып. VIII. С. 1-2.

[13] Копилов С.А. «Подольские епархиальные ведомости» // Енциклопедія історії України. Т.8. (Па-Прик). К.: «Наукова думка», 2011. С. 309

[14] Копилов С.А. «Подольские епархиальные ведомости» // Енциклопедія історії України. Т.8. (Па-Прик). К.: «Наукова думка», 2011. С. 309

[15] Любченко В.Б. «Подольское Церковное историко-археологическое общество // Енциклопедія історії України. Т.8. (Па-Прик). К.: «Наукова думка», 2011. С. 310.

[16] Митр. Владимир (Сабодан). Экклезиология в отечественном богословии: Магистерская диссертация; Гл. III. Богословие о Церкви в ХIХ в. Т.IV. К., 1997. С. 129.