Чому віряни УПЦ на повний голос свідчать про булінг проти себе, а інші цього впритул не помічають? Пояснює психологиня Маргарита Перзеке-Яланська.

—Іноді виникає відчуття, що про булінг на адресу УПЦ говорять лише самі представники УПЦ. Інші його або заперечують, або не помічають. Іноді й сам уже починаєш думати, що все це просто здається, хоча фактів предостатньо і вони свідчать самі за себе.

— Я з цим також стикалася. У мене в Facebook є те, що називається «бульбашкою»: близькі мені люди, дописи яких постійно в моїй стрічці і які читають мене. Здебільшого вони мають схожі з моїми погляди. Однак зустрічаються серед них й активні прихильники ПЦУ, які поділяють тезу, що «УПЦ занадто драматизує, насправді все не так, як пише ця Церква у своїх офіційних джерелах».

Для мене це досить болісно. Такими ж словами зі мною говорили на початку повномасштабної війни близькі друзі (тепер уже колишні), які живуть «по той бік поребрика»: «Все не так однозначно. Ви перебільшуєте. Ніхто вас не бомбить — обстрілюють лише військові об’єкти. Усе, що потрапляє по житлових будинках, — це ваші власні українські ракети».

Мій тепер уже колишній друг юності назвав сюжет із Бучі, який я йому надіслала, фейком: «Марго, як у це взагалі можна повірити?!» І Росія так само переконує нас у світлому майбутньому, яке вона тут збирається побудувати незрозуміло для кого.

Захоплення навіть одного храму — це трагедія: для людей, які будували цей храм і облаштовували, для священників, для парафіян. І як російські прихильники війни не розуміють, чому українці не можуть стати такими, як їм треба (і тоді вони «негайно припинять війну»), так само і прихильники ПЦУ не розуміють нашої відмови «просто мирно» до них приєднатися.

— У словах «ми вам нічого такого не зробили, ви перебільшуєте» дуже відчувається знецінення.

— Є такий вислів: якщо тебе знецінюють, отже, хочуть дешево купити.

Коли людина знецінює те, що є цінним для когось, вона сама собі доводить, що насправді це «аж ніяк не важливо». Виникає ілюзія, що в тебе автоматично з’являється право це знищити.

Наведу приклад. Маленька дитина влаштовує істерику через те, що дорослий ненавмисне зламав її іграшку. І нехай ця іграшка коштувала 5 гривень і не має жодної матеріальної цінності, проте вона є цінною для дитини, і це важливо. В ідеалі дорослий повинен сказати: «Пробач, я був неправий, я вчинив необережно — давай подумаємо, що я можу зробити, аби компенсувати тобі цю іграшку». Проте аж ніяк не можна казати: «Ціна твоєї іграшки — три копійки в базарний день, не плач, ця річ нічого не варта».

— Що переживає людина, чиї цінності та почуття знецінюються?

— Великий стрес, тому що їй у цей момент фактично кажуть: «Те, що для тебе важливе, насправді не важливе взагалі». Почути таке — справжній шок. Подальша реакція залежить від психічної організації кожної конкретної людини, але є три основні види реакції на стресову ситуацію: бий, біжи, замри. Тобто це може бути або агресія, відхід у заперечення, або ступор — коли стоїш і не знаєш, що взагалі на це відповісти.

Саме тому представники нашої Церкви, у тому числі священство, можуть поводитися під час захоплень храму не зовсім адекватно: лаятись, хаотично бігати, кричати або робити інші безглузді, на перший погляд, речі. Реакція втечі так само може виражатися в тому, що хочеться або в прямому розумінні кудись втекти, або зайнятися якоюсь нескінченною діяльністю — активно рухатися, постійно щось робити.

— Коли людина виявляє агресію чи до твоєї Церкви, чи до тебе особисто, а потім цю агресію заперечує, що нею рухає? Я зараз говорю про заголовки статей, які кричать про «заборону УПЦ МП» — при тому, що в тексті далі йдеться, що «насправді ніхто нікого не забороняє».

— По-перше, люди можуть щиро не розуміти, що храм, який вони хочуть сьогодні захопити, — чужий. Вони думають, що якщо вони 40 років тому в ньому хрестилися (і при цьому більше жодного разу туди не заходили), то мають моральне право голосувати за перехід в іншу юрисдикцію.

Це насправді спадщина імперських часів і радянського союзу. У Російській імперії всі мешканці автоматично вважалися православними і повинні були принаймні раз на рік обов’язково приступати до Причастя. Це призвело до того, що багато хто причащався суто формально. Зараз багато хто й справді не бачить різниці між воцерковленням та формальною приналежністю до Православ’я.

По-друге, пошук причин агресивного ставлення до вірян однієї конфесії, на мій погляд, починати треба з тих людей, які розкручують всю цю інформаційну кампанію проти УПЦ.

Дуже рідко народ піднімається сам, без якихось лідерів. Зауважте: спочатку активно виступають безпосередні ініціатори, далі робота йде з лідерами думок — блогерами, місцевими депутатами. Паралельно організовується відкрите цькування в ЗМІ. Це можна помітити навіть на прикладах «від зворотного»: якщо десь пишуть про провину священника, але при цьому не вказують його конфесійну приналежність, отже, священик або католик, або з ПЦУ, або з будь-якої іншої конфесії, але не з нашої Церкви. Тому що варто священикові УПЦ десь неправильно припаркуватися або чхнути, не прикривши рота рукою, як про це одразу напишуть у найпринизливіших формах та з точною вказівкою, в якій конкретній церкві він служить.

І тут важливо включати критичне мислення. Навіть я іноді прочитаю якісь заголовки в ЗМІ і ловлю себе на тому, що починаю ними мислити. Якщо багато разів у стрічці Facebook трапляється інформація про те, що якась людина погана чи неправильна, я потрапляю на цей гачок і мимоволі починаю саме так про неї думати.

Треба розуміти: якщо хтось про щось пише в ЗМІ, отже, комусь треба, щоб про це прочитали. Якщо ви бачите у стрічці Facebook контекстну рекламу, отже, хтось за неї платить.

У нас люблять «хайпові» заголовки, щоб читач як мінімум перейшов за посиланням, а може, й прочитав увесь текст. На людей із розвиненим критичним мисленням складніше вплинути.

А ще наша Церква, наскільки мені відомо, має ідейних противників: людей учених, мудрих. Вони з різних причин погано ставляться до УПЦ, але серед них є й ті (і я їх знаю особисто), хто дуже сильно на неї ображений.

Я сама в Церкві досить давно і живу без рожевих окулярів щодо стану справ в УПЦ як у земній структурі. Перед моїми очима аж ніяк не мирні єдинороги, я теж бачу недопрацювання. Ми припускаємося багатьох помилок, які чомусь не виправляємо. І дуже любимо їх замовчувати. До того ж, практично будь-яке заперечення — це захист, намагання виправдатися. Але давайте на хвилинку відійдемо від того, що ми є парафіянами УПЦ, і спробуємо подивитися на ситуацію очима сторонньої людини.

Який портрет УПЦ малюють засоби масової інформації? Найперше нас називають «московським патріархатом», хоча ми щосили кричимо, що ми не МП. Так, тривалий час багато хто з нас вважав себе московським патріархатом, але сьогодні обставини вже інші, й ми інші. Незважаючи на це, є люди, які наше бажання відмежуватися від МП знецінюють.

Я колись писала на цю тему пост у себе на сторінці в Facebook: «Мене звати Маргарита, і я дратуюся, коли мене називають Рита. Але багато хто відмовляє мені в праві зватися так, як я хочу. Так само відмовляють у цьому праві й Церкві».

Що ми бачимо у ЗМІ? «Московська Церква», «храм московського патріархату», «СБУ провела обшук у РПЦвУ»… При цьому мало хто пише, що СБУ провела обшук і нічого не знайшла. Я особисто знаю журналістку, яка писала, що «нарешті в Лаврі наведуть лад». І коли я її прямо запитала, який саме безлад де саме в Лаврі вона бачила, то дівчина не знайшла, що відповісти.

Декілька знайомих священників у вузьких православних групах розповідали, як місцеві активісти та преса вдиралися до них у храм, спеціально ставили в кадр для фото порожні пляшки з-під кагору та ще якісь старі книжки на кшталт «За віру, царя і отєчєство». Абсурдність цих вчинків була настільки очевидною, що навіть односельці заступалися за батюшку: «Так, він, звичайно, московський піп, але навіть він не став би зберігати у себе такі книжки. Ми знаємо його багато років, у нього гастрит — він взагалі не п’є, та й на такому кагорі не служить, а купує для богослужбових цілей зовсім інше вино».

Ми ще зберігаємо довіру до засобів масової інформації, але я можу гарантувати: якщо надто часто читати в ЗМІ, що касир оцієї мережі супермаркетів таємно носить георгіївську стрічку або там знайшли якусь сумнівну переписку, це означатиме, що хтось планує або націоналізувати цю мережу магазинів, або рейдерськи захопити. І суспільство до цього готують.

Загалом якщо подивитися очима далекої від Церкви людини на портрет УПЦ у ЗМІ, то справді може виникнути думка про якусь дивну структуру колаборантів, які підкоряються москві, а у вільний час співають про дзвін над росією. Але хто висвітлює іншу версію подій? Тільки офіційні ресурси УПЦ і ще, може, кілька пабліків. Підніміть руки ті, хто їх читає, як то кажуть.

Будь-яка людина, яку ми запитаємо на вулиці, скаже, що не чула про наш офіційний сайт. А сприйняття часто працює так: якщо про щось не написали у ЗМІ, отже, цього не відбулося.

— Критичне мислення у практичному застосуванні — це як?

— Це здатність бачити один і той самий предмет з різних боків. Так, як християни, ми повинні апріорі дивитися на всіх людей як на хороших. Але це означає ідеалізувати їх. Потрібно усвідомлювати, що навіть хороші люди не завжди чинять добре, не завжди правильно.

Людина, яка має критичне мислення, як мінімум, ставитиме запитання: кому вигідно, щоб я думав так чи інакше? Також вона усвідомлює: є моя думка, а є думка іншої людини. І інший може дивитися на світ інакше. Критичне мислення дозволяє як мінімум усвідомлювати те, що на світ можна дивитися під різними кутами.

Колись психологи провели експеримент із маленькою дитиною. Її посадили за стіл, а поряд посадили іграшку — ведмедика чи зайчика. Психолог попросив дитину: «Що ти бачиш? Намалюй!» Дитина намалювала зайчика. Далі психолог попросив намалювати те, що бачить зайчик. Але дитина знову намалювала таку ж картинку, як і вперше. Тобто в маленьких дітей з огляду на їхній вік бракує здібностей поставити себе на місце іншого, спробувати подивитися на світ з іншого ракурсу.

Люди, які кричать, що всі мають бути тільки такими і ніякими інакше, умовно бачать зайчика. А треба спробувати поставити себе на його місце, уявити, як він бачить світ.

— Релігійна громада моєї  знайомої абсолютно спокійно разом із священиком перейшла до ПЦУ. Але коли я їй розповіла, що не всі переходи до ПЦУ відбуваються добровільно, ця дівчина не повірила. Чому вона не сприйняла цієї інформації?

— Можливо, тому, що перехід до іншої релігійної громади — це досить складне рішення. Напевно, в неї були роздуми, питання, вона розглядала варіанти, зважувала, чи правильно вчиняє. І, звісно ж, їй хочеться вірити, що люди, до яких вона приєдналася, — добрі, а всі, хто стверджує інше, просто нагнітають обстановку. І тоді справді простіше вважати, що всі переходи — це справді вільне волевиявлення віруючих. А там де варіант більш жорсткий, то «ми просто повертаємо своє, українське».

Або це може бути просто небажання бачити і знати щось незручне, неприємне. У тому числі це бажання може бути продиктоване страхом перед реальним станом справ.

— Є люди, які точно знають, що не всі переходи громад з УПЦ до ПЦУ добровільні. І однак вони не заступаються за нас. Чому? Можливо, ми й справді заслужили булінг?

— В УПЦ є різні кейси. Одні кажуть: «Ми погані, ми справді це все заслужили». Інші: «Ми святі й нас гонять. Що б ми не зробили, нас все одно гнатимуть».

Вважаю, істина десь посередині. Так, часто нас піддають зовсім невиправданому цькуванню. Але з іншого боку, що ми зробили, щоб ситуація була іншою? За нас не заступаються, так. А ми самі чи багато за кого заступалися?

— Чи є варіант все ж таки сказати тим, хто дивиться на нас з недовірою, що ми не вороги?

— Потрібно пошукати, в якому місці дотику ми друзі. Ті, кому вигідно все, що відбувається, ділять нас на «своїх» та «чужих». І цей поділ добре працює на фронті, бо вбивати чужого не так страшно.

Але більшість із нас не на фронті. Причетність до кола «своїх» дає почуття безпеки. За межами цього кола незатишно, можливо, навіть небезпечно. Тому багатьма рухає інстинкт «вбити чужого».

Що таке ненависть насправді? Це бажання, щоб об’єкта не було. Просто не існувало. Той, кого ненавидять, отримує таке послання: «Я не хочу тебе бачити. Тебе треба знищити. Не існуй».

При цьому людина може щиро вважати, що розмовляє з тобою мирно. Нещодавно на сторінці одного священника ПЦУ я прочитала, як на відспівуванні нашого загиблого воїна ЗСУ він підійшов до священника УПЦ і, за його словами, з метою «мирного діалогу» почав запитувати: «Нічого московського на нашій землі не може залишитися, і ваша Церква теж має зникнути, чому ви не бажаєте мирно перейти до нас? Ви, отче, тоді залишитеся на своєму місці, і ми не шукатимемо вам заміни».

На його думку, це був саме «мирний» діалог і ображатися на такі репліки немає причин.

Але людина, з якою ви хочете налагодити контакт, теж має бути готовою до діалогу. І якщо вона готова, тоді можна разом пошукати якісь точки дотику.

Адже справді, коли ти бачиш УПЦ лише в ЗМІ, може скластися враження, ніби це небезпечний паросток «руського міру», який чомусь прижився в Україні й продовжує загарбувати людей своїми щупальцями. Звісно ж, у такому разі легко «звільняти наші храми від московських попів». Інша справа, якщо людина наживо побачить і переконається, що тут такі самі люди, як і вона: нормальні, неагресивні, вони хочуть просто поговорити.

У теорії прив’язаності процес пошуку точок дотику називається сватанням. Тобто це пряма вказівка на схожість. Якщо в однієї людини з іншою не складаються стосунки, їм треба одне одного «посватати».

Дивіться, ми з вами обидві українки. Обидві не любимо Путіна, молимося за українських воїнів. Подумаймо разом, як нам налагодити діалог?

Але в пошуку точок дотику треба бути готовим до того, що в іншої людини просто може не вистачити сил і бажання зрозуміти тебе. Важливо пам’ятати, що в людини може бути інша позиція, і вона має на неї право. Важливо залишати іншому право мати інший, ніж у тебе, погляд на життя (у рамках діючого законодавства, звичайно).

— Що робити з почуттям взаємної образи?

— Образа — це дитяча реакція. І що таке образа? Це заперечення права людини бути такою, яка вона є.

«Не захоплюй моїх храмів! Не ненавидь мою Церкву!» По-перше, в такому разі я би пошукала в собі сили пожаліти людину, яка підтримує несправедливий хейт Церкви. Адже це дуже складно — жити, дивлячись в одну точку і не маючи можливості поглянути на світ з різних сторін.

А далі треба подумати: звідки взялася моя образа? Що я хочу від цієї людини? Щоб той, хто захоплює храми, вибачився?

Образа — це наша особиста справа. Інший може навіть не усвідомлювати, що ти на нього ображаєшся. Проговори свою образу вголос перед дзеркалом чи до проточної води — просто відкриваєш кран у ванній і все йому кажеш. І переходь у позицію дорослого.

— А якщо виникає не образа, а страх?

—  Знову ж таки: тут річ не в жінці, яка виступає активісткою під час захоплення храмів, а в тобі самій, у твоєму страху. Працювати треба з ним, у тому числі й тому, що коли людина боїться, в цей момент вона стає особливо вразливою.

Усім, хто хоче, щоб люди з УПЦ терміново перейшли кудись іще, я б хотіла пояснити, що нами рухає не просто впертість, а дуже великий страх: страх не врятуватися. Я провела опитування серед дружин священників і з’ясувала, чого вони найбільше бояться в церковному житті. Виявилося, головний страх — не врятувати свою душу або стати причиною непорятунку тих, хто від тебе залежить.

Так, нехай цей страх комусь здається ірраціональним, нехай люди, які вважають себе висококультурними та високодуховними, можуть по поличках розкласти, чому в ПЦУ боятися нема чого, і пояснити, що цей страх неконструктивний. Проте цей страх є, люди його відчувають і не можуть просто так через нього переступити.

Наші критики та опоненти часто не пам’ятають або не знають, що спасіння душі є основною метою нашого перебування в Церкві. Хто гарантує, поклавши руку на Євангеліє, що людина, яка змінить конфесію, бо якусь іншу вважає політично більш доцільною, справді врятується і що ця зміна ніяк не зашкодить її душі?

— Як протистояти почуттю провини, якщо ти точно знаєш, що ні в чому не винен, але з усіх боків переконують у протилежному?

— Справді, зараз іде кампанія, спрямована на те, щоб ми відчували іспанський сором: за себе, за священників, за архієреїв. Це як свого часу царебожники закликали каятися у вбивстві комуністами царя. Дехто справді каявся, а я стояла на своєму й відповідала, що особисто я царя не розстрілювала й каятися в цьому не буду. А якщо цим займався хтось із моїх предків, то вони були дорослими людьми, які спроможні самі відповідати за свої вчинки. І найкраще, що я можу для них зробити, це за них помолитися.

Взагалі треба відокремлювати себе від колективної відповідальності. Зрозуміло, якщо ти з усіх боків чуєш, які ми погані, то починаєш у це вірити. І це зайвий привід зрозуміти та пробачити тих, хто нас вважає поганими, бо вони не мають інших джерел інформації.

Я нещодавно запросила знайому бізнесвумен виступити з лекцією на одному навколоцерковному заході й попередила її, що краще їй ніде не писати про свою участь, щоб не зіпсувати собі соціальну репутацію, бо УПЦ нині не в тренді. На що жінка відповіла, що йдеться насамперед про людей, а не про організацію. І якщо ці люди патріоти, якщо вони не підтримують війну, то з ними все нормально.

Джерело: