Враженнями від своєї першої паломницької поїздки до Західної Європи діляться учасники Хмельницької молодіжки та їхній куратор архімандрит Паїсій (Куліш).

– Як ви опинилися в Італії?

Архімандрит Паїсій:

– Для нас ця поїздка відбулася спонтанно. Але у Бога нічого не буває спонтанно. У Нього все по промислу. Якось заступник голови  Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ протоієрей Миколай Данилевич, прямуючи до Чернівців і проїжджаючи через Хмельницький, відвідав нашу молодіжку. Потім у нас відбулось спілкування, і він розповів, що згодом їде в Італію, і що з Києва планується набрати групу дітей від 15 років, щоб вони могли ознайомитися зі святинями, архітектурою і з такими красивими містами як Рим і Мілан і подивитися на християнську історію.

Я подав думку залучити до цієї паломницької групи хлопців і дівчат із нашої молодіжки. Отцю Миколаю сподобалася ця ідея, і він запропонував розказати молоді про ціль, яку ми ставимо. А вона в тому, щоб ознайомитися з християнством. Не з тим, яким ми його бачимо в ХХІ столітті, а як воно зароджувалося, набувало своєї подоби, починаючи від мужів апостольських, коли Церква була єдиною. Владика Віктор, якому я озвучив цей задум, одразу сказав: «Організовуйте і обов’язково їдьте». І ми з липня почали цю подорож планувати.

Дмитро:

– Протоієрей Миколай Данилевич скинув план поїздки і сказав дати відповідь протягом двох тижнів. Ну і ми всі почали вирішувати це з батьками. На жаль, у нас багато хлопців, яким уже 18, і їх не випускають. Тобто нас поїхало менше, ніж хотіли.

Марина:

– Хотіло й багато дівчат поїхати, але у всіх навчання. А в нас були канікули в школі. Інші просто за нами спостерігали. Ми їм скидали фотографії та розповідали про наші емоції.

Архімандрит Паїсій:

– З нашої сторони було 8 дітей. Ми зібралися такою групою молоді з Київщини, Рівненщини  та Хмельниччини, і з 21 по 26 жовтня відбулась паломницько-туристична поїздка.

– Чого ви очікували від цієї подорожі?

Дмитро:

– Я очікував, що це буде незабутня поїздка. І так воно вийшло – ми здружилися, Італія вразила мене своєю архітектурою, своєю красою.

Марина:

– Я сподівалась багато побачити. Коли ми тільки приїхали, куди не подивишся – все гарно. Місто живе, колорит, а коли заходиш у святиню, просто перехоплює подих. Якщо про себе казати, побачене перевершило очікування в мільйон разів.

Мирослав:

– Для мене ціль поїздки полягала в налагодженні звʼязків із православною родиною Італії, українцями, які вимушено перебувають за межами Батьківщини. Відвідати величні православні святині та архітектурні памʼятки, які несуть у собі багатовікову історію християнства, отримати позитивні емоції та враження. Вивчати послання Апостола Павла до Римлян в теорії це одне, а побачити ці історичні місця в житті – це щось інше, особливе.

Архімандрит Паїсій:

– Їдучи в Італію, я непокоївся, що там буде дух і ставлення до нас не надто сприятливі. Це католицька країна і, можливо, там мало б відчуватися, що православні й католики зараз не мають такого зв’язку. Але коли ми приїхали як паломники, я бачив людей, у яких є радість, усмішка і наскільки вони доброзичливо ставляться до таких пересічних українців як ми.

– Що з побаченого справило на вас найсильніше враження?

Марина:

– Нашими екскурсоводами були українці, які давно живуть в там і проводять екскурсії для паломників. Дуже цікаво розказували, все доречно. Добре, що вони були, бо ти заходиш у храм і не знаєш, коли він побудований, яка його історія, а так ми дуже багато дізналися. Найбільше враження на мене справив кафедральний собор Дуомо в Мілані, названий на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Те, що я там побачила, мене дуже здивувало. Там можна ходити годинами.

Архімандрит Паїсій:

– Парафіяни храмів Української Православної Церкви, професійні екскурсоводи, провели нас по базиліках, храмах, мощах. Нам розповіли житія мучеників, які постраждали на цій землі, і про життя святих, які утверджували тут християнство. Ми побачили убранство стародавніх храмів ІV-VII ст. У них мозаїки, фрески, особливо в алтарній частині, повністю візантійського стилю. Тобто архітектура незвичайна, але якби мене помістили у вівтарну частину, я б не зрозумів, що це католицький храм. Вона має такий древній візантійський розпис, який свідчить, що ми були однією християнською Церквою. У пізніших католицьких храмах цього вже немає. А найбільше враження справило те, що коли ми були на парафії прп. отців Києво-Печерських, це виявилася будівля католицького храму, де за домовленістю отця Миколая Данилевича і місцевого католицького священника нам, православній общині, дозволяють у певний час на цій же парафії звершувати богослужіння. Тобто вони відправляють своє, забирають речі, а потім ми заходимо і служимо своє.

Мирослав:

– При спогляданні шедеврів живопису та скульптури великих митців ти відчуваєш щирий ентузіазм. А враження від архітектурної геніальності та історії цих місць переповнювали до країв душі.

Дмитро:

– Мене найбільше вразив Ватикан. Це, звісно, не Італія, але він межує з нею. Екскурсовод казав, що його висота – як Києво-Печерська дзвіниця, там 43 поверхи. Там мощі апостола Петра, апостола Павла, і це все стара архітектура. Заходиш у нього – і відчувається цех дух.  Це найкрасивіше місце, де я побував.

Злата:

– Мені запам’ятався фонтан Треві.

А ще дуже сподобався прихід УПЦ в Мілані. Бо, попри те, що ми служили в католицькому храмі, великої різниці я не відчула. Головне – атмосфера, люди. Я співаю на кліросі, і там також співала. І мені сподобалася там регент. Ми просто прийшли, стали, і вона каже: «Все добре, будемо співати». Хоч вона нас вперше в житті бачила. Ми співали «Отче наш» італійською. Мені дали текст і все – потрібно співати. І раптом все склалося. І вперше було, коли на службі звучало три мови – церковно-слов’янська, українська та італійська. Це було незвичайно і незвично. «Вірую» і «Отче наш» – італійською, одна єктенія – італійською, одна – українською, молитва за мир українською, Євангеліє трьома мовами і Апостол – церковно-слов’янською та італійською.

– Які висновки ви зробили для себе під час паломництва?

Марина:

– За цю поїздку ми дуже здружилися, стали набагато ріднішими, і з отцем Паїсієм також.  Я б хотіла, щоб наші люди побачили, як італійці дорожать своєю культурою, і церковною в тому числі. Коли ти йдеш по вулиці, немає жодної, на якій би не було храму. І коли заходиш у храм, там завжди люди, і для них церква – святе місце. Там дуже багато віруючих.

Архімандрит Паїсій:

– Паломництво до Італії дало поштовх і наснагу для майбутніх звершень у пізнанні нашої християнської віри, церковної історії, того, як жила наша Церква, як жили наші святі, заради чого вони йшли на страждання, що їх спонукало. Ця держава зберегла свою церковно-культурну архітектурну спадщину. На жаль, у нас не так. Тому що і монголо-татарські набіги, і володарювання над нами інших держав багато чого зруйнувало. Але ця країна показала мені, як потрібно берегти те, що збудовано предками ще на зорі існування християнства. Цього, на жаль, не вистачає нам, і цього хочеться побажати: щоб ми берегли свої святині, свої споруди, не руйнували, не перебудовували, не змінювали, не підривали під фундамент, а потім будували інші, а щоб берегли, особливо церковну архітектуру так, як це бережуть інші народи.

Дмитро:

– Якщо людина вірить у Бога, але не ходить до Церкви, я можу їй сказати, що їздив до Італії, і розказати про святині, біля яких побував. Якщо сказати, що Христа розіп’яли на Голгофі, а я був там, де зберігається частина цього хреста, до нього вклонявся, і людина уявить, яка це сила, вона захоче це побачити.

Злата:

– Була дуже насичена програма. Нам у деяких моментах навіть не вистачало спілкування. Хотілося ділитися враженнями. Сталося так, що наш потяг зупинився і не міг їхати далі. І ми поки три години чекали, за цей час наговорилися за всі ті дні, коли не мали змоги так спілкуватися. Це було дуже круто. У нас навіть  спільні меми з’явилися після цієї поїздки. Найбільше в Італії мене вразили люди. Вони там щирі, відкриті й завжди раді допомогти. І цього нам треба повчитися в них і стати добрішими й відкритішими до інших.

Мирослав:

– Життя Церкви під іншим кутом, в іншій країні показало мені наші слабкі сторони, які потрібно розвивати. Їхні старання, дружність та взаємопідтримка – це те, що єднає їх і робить справжньою християнською сімʼєю. На превеликий жаль,  ми часто забуваємо таку основоположну річ як любов у житті Церкви. І тільки біди нагадують нам, що ми сімʼя. Тому я дуже вдячний усім кураторам подорожі, які дали можливість здійснити мрію та здобути досвід і нові мотивації під час цієї паломницької поїздки.

Спілкувалася Тетяна Правдива