Історія Хрещення Русі — це не просто літописне свідчення про зміну релігії. Це драма людської душі, яка прагне Бога, і водночас — велика таємниця, в якій історія однієї людини стає долею цілого народу.

У центрі цієї події образ великого князя Володимира. Його шлях до Христа не був раптовим. Він народжувався в сумнівах, потрясіннях і був частиною Божого Промислу.

Одним із вирішальних потрясінь стало грізне зіткнення язичництва з християнством на Русі. Вбивство варягів-християн Феодора та його сина Івана стало першим гучним свідченням Христової віри на землі Київській. Вони відмовилися брати участь у язичницькому жертвоприношенні та прийняли смерть як сповідники віри Христової. Мученицька смерть за Христа святих Феодора та Іоанна (пам’ять 12/25 липня) привернула велику благодать Божу на нашу землю. І сталося диво: вождь язичництва, гонитель християн, почав звертатися до Христа.

Доказом цього є незаперечний факт: після свого навернення до віри Христової та хрещення князь Володимир збудував першу кам’яну Десятинну церкву в ім’я Божої Матері саме на тому місці, де були вбиті Феодор та Іван. Їхня стійкість перед смертю, мужнє свідчення про Єдиного Бога справили на князя сильне враження. З цього моменту він усе частіше замислювався про віру, про сенс життя та смерть. Поганство, що раніше здавалося природним і звичним, почало втрачати свою силу.

«Коли примножився гріх, почала рясніти благодать» (Рим. 5:20).

Справжнє оновлення людини починається з покаяння — коли душа, яка втомилася від мороку гріха, прагне Світла. Саме так розпочався шлях до Христа у святого рівноапостольного князя Володимира — і з ним цілого народу.

До свого навернення, за словами Літописця, Володимир був «переможений пожадливістю»: пристрасний, сильний, люблячий війни та походи, нестримний у бенкетах і забавах. Він був сином свого отця Святослава — язичником не так за переконанням, як за способом життя. Але серед земної слави він відчував внутрішню порожнечу. У його житті було багато пристрасті, але не було кохання; багато влади, але не було миру в душі. Настав момент, коли він, за Божим благоволінням, побачив згубність свого стану. Так розпочався головний суд — суд над собою, суд совісті.

Покаяння князя не було поривом почуття чи поступкою обставинам. Це була скруха серця перед Істиною, усвідомлення того, що все його колишнє життя — темрява, якщо в ній немає світла Христового.

Пошуки віри

986 року, за літописом, Володимир почав відкрито шукати віру. Його відвідували проповідники ісламу, католицизму, юдаїзму і, нарешті, православ’я — кожен зі своїм вченням, кожен — зі своєю надією переконати.

Посли ісламу спокушали багатоженством та тілесними втіхами раю. Але душа Володимира вже відкидала цих ідолів плоті. Він ясно розумів: розпуста можлива і без зміни віри — отже, така віра не дає нічого нового. Заборона на вино і деяку їжу видалася не шляхом до Бога, а безглуздим обмеженням. Він відмовився.

Прийшли латиняни. Їхня проповідь звучала благочестиво: вони засуджували ідолів, говорили про Творця світу. Але на запитання князя: «У чому ваша заповідь?», — була відповідь: «Піст — під силу; їж і пий у славу Божу». Ні слова про хрестоношення, боротьбу з гріхом, про розп’яття своєї волі. Здавалося, вони пропонували віру, яка не стосується серця. Володимир відкинув: «Батьки наші не прийняли цього, і я не приймаю».

Посли юдаїзму розповіли про давню віру та обрання. Але, почувши про руйнування їхньої землі та розсіяння народу, князь поставив просте й глибоке запитання: «Як же ви інших навчаєте, а самі відкинуті?», — і цим словом зруйнував гордість, засновану лише на тілесному походженні.

І ось прийшов грецький філософ. Його слово було не втішним і не спокусливим, але сповненим глибини. Він почав від створення світу, розповів про пророцтва, про втілення Сина Божого, про Хрест, смерть і воскресіння Христове. Володимир слухав. І коли філософ описав Страшний суд, показав вічну радість праведників і муку безбожників, князь сказав: «Добре тим, хто праворуч, горе тим, хто ліворуч». І почув відповідь: «Якщо хочеш бути з праведними – хрестись».

«Нині я пізнав Бога істинного»

Але князь не поспішав. Питання про зміну релігії не могло бути вирішене всупереч волі «мужів» із княжої дружини. Насамперед своєму найближчому оточенню він мав показати політичну, практичну, та й просто утилітарну необхідність прийняти релігію, яка вже завоювала весь цивілізований світ. Він відправив посольство в різні землі — побачити, як люди служать Богові. Посли були в різних країнах, але у Царгороді — у храмі Святої Софії — побачили славу Божу. І, повернувшись зі звітом, прилюдно сказали: «Не знаємо, на небі ми були чи на землі. Такої краси немає ніде на землі. Там із людьми перебуває Бог…»

Вислухавши їх, бояри сказали князеві: «Якби грецький закон був недобрий, то не прийняла б його бабка твоя Ольга, а вона була наймудрішою з усіх людей». Так було ухвалено історичне державне рішення про Хрещення Русі.

Однак, за Божим промислом, перед своїм хрещенням князь тимчасово осліп.

І тільки після обітниці прийняти святу віру, коли священники здійснили над ним Таїнство, він прозрів — і тілесно, і духовно. Так грішна людина, яка жила за пристрастями, стала новим творінням у Христі. Так гонитель став апостолом.

«І коли привели його до хрещення, почала сліпота з очей його відходити, і відразу прозрів. І прославив Бога, говорячи: «Нині я пізнав Бога істинного». І після цього хрестився, і наказав хреститися всім своїм родичам та дружині…» — Повість временних літ, Лаврентіївський літопис.

Повернувшись до Києва, князь звелів зруйнувати язичницьких ідолів і встановити хрести по всій землі. Головного ідола Перуна скинули до Дніпра — як знак падіння давнього мороку.

Двері для Господа

У день загального хрещення біля злиття Почайни та Дніпра «зібралися люди без числа». Чоловіки, жінки, старці, отроки — заходили у воду до пояса, по груди, по шию. Хтось тримав дітей, хтось хрестився сам. Священники на чолі з першим митрополитом Михайлом звершували великий чин освячення. І була радість – на небі та на землі. Бо Русь оновлювалася водою та Духом..

Це було духовне народження народу. З того дня Русь вступила в союз із Вселенською Церквою як спадкоємиця не тільки сили Візантії, але її віри, богослужіння та святості.

З цього моменту життя князя змінилося. Він уже не чинив суд із жорстокістю, але з милосердям Він допомагав бідним, будував храми, навчав народ Закону Божому. Він сам зробився першим учнем та першим пастирем хрещеної Русі.

«Капища руйнуються, і церкви поставляються; ідоли нищаться, ікони святих являються; біси тікають, Хрест гради освячує», — писав святитель Іларіон, митрополит Київський. Князю Володимиру він присвятив слова: «Ним ми обожилися і Христа, Справжнє Життя, пізнали».

Русь тоді увійшла до орбіти Візантії не тільки політично, а й духовно — як наступниця її благочестя і культури.

Так почалося перетворення Русі не мечем, а благодаттю. Хрещення стало новим Завітом між Богом та народом, народженим у купелі як Свята Русь.

Покаяння князя стало не просто особистим подвигом, а точкою відліку великого шляху Київської Русі. Скрушене серце однієї людини стало дверима, через які Христос увійшов у долю цілого народу.

І сьогодні, як і тоді, Господь шукає не серце кам’яне, а серце скрушене і смиренне. І сьогодні, як і тисячу років тому, голос Церкви кличе нас до спасіння:

Прийдіть, покаймося —

нехай оновиться серце наше,

і нехай осяє його Світло Христове,

як колись осяяло землю Київської Русі.

Джерело: