Сьогодні світ відзначає Міжнародний день волонтерів. Про становлення, здобутки й перспективи громадської організації м. Красилова «Незламні в єдності» розповідає її керівник і засновник Сергій Боровик.

ДЕСЯТЬ МІСЯЦІВ НА ДОРОСЛІШАННЯ

– Як утворилася ваша громадська організація?

– З перших днів війни мого друга забрали служити в третю танкову бригаду, і ми з товаришем одразу почали їздити туди допомагати хлопцям. Спочатку вдвох це робили, не реєструвалися. У липні в нас відбувся перший потужний збір на машину для військових, і нам тоді допомогли коштами священники Красилівського благочиння. Це були наші перші потуги й перша допомога від цих людей.

Далі ми дорослішали, набували досвіду, обростали зв’язками. І знайомі волонтери повідомили, що на Херсонщині, в районі Давидів Брод – люди голі, босі, без одежі, без їжі, без нічого, і треба допомогти. Я звернувся до отців Василія Хилюка й Володимира Горенка, а також до отців Михайла Фурмана, Олега Тимченка, Валентина  Савчука й Віталія Дунця. Вони на своїх приходах оголосили, що така ситуація, і за 3-4 дні ми зібрали продукти. Отець Василій ще з 2014 року сам волонтерством займався і мав для цього бус. Ще один бус ми запросили і одного загрузили для військових. Це була перша така потужна співпраця з батюшками-волонтерами. Після того до нового року в нас відбулося ще дві поїздки в ту сторону. Отож питання про організацію назрівало й назрівало, і 12 грудня 2022 року ми офіційно зареєструвалися як ГО «Незламні в єдності».

– Хто такі «Незламні в єдності»?

– Це різні верстви населення, з різними уподобаннями. Чоловіки, жінки, діти. Люди, які об’єдналися. Нашою метою є допомога військовослужбовцям ЗСУ, військовим угрупованням та мирному населенню, яке постраждало від агресії Російської Федерації. Тобто ми опікуємося військовослужбовцями й цивільним населенням.

ДОБРІ СПРАВИ РОБЛЯТЬСЯ ТИХО

– Чим ви займалися протягом цього року?

– Їздили на схід до хлопців. Починали із Запорізького напрямку, потім Дніпропетровська область, Донецька, Луганська, Харківська, були в дуже багатьох – Слов’янськ, Краматорськ. Географія велика. Кожна наша наступна поїздка виходила кращою, ніж у попередні рази. Перша була три машини, потім чотири, п’ять. У Херсон їхало вже сім машин. Наприкінці лютого – в березні 2023 року в команді їхали водіями священники й «цивільні» члени нашої організації.

Забезпечуємо хлопців одежею, продуктами харчування, старлінками, машинами, тепловізорами, генераторами, повербанками, а це все гроші, гроші.

Святі отці, які знають, чим ми займаємося, допомагають копійчиною. Нещодавно була Димитрівська батьківська субота. Наші батюшки зі мною поговорили, побачили, що треба, і людям сказали: несіть не булки, а те, що ми зможемо передати військовим. Люди послухали. Батюшки все привезли до нас, і хлопці гарно те передали. Минулого року, коли була така сама поминальна субота, на мій склад три дні з усього Красилівського району звозилася вся панахида. І ми потім три місяці, може й більше, мали що передавати хлопцям – печиво, цукерки, цукор, гречку, ячку, все-все.  Спочатку було четверо батюшок, потім приєдналися ще, і зараз у нас 10 святих отців, які постійно допомагають, донатять. Вони мають волонтерські посвідчення і є членами нашої ГО.

– Зараз складніше здійснювати поїздки й через здорожчання пального зокрема. Як це відбилось на вашій активності?

– Неприбуткова ГО має великі плюси. Я звернувся на «Нову пошту», заповнив форму, вони розглянули мою заяву, і з березня на мій рахунок надходять бонуси. Кожен місяць я можу мати від 10 до 25 тисяч ліміту на відправку. Тобто всі посилки так само доїжджають, як би їхали ми, а за цей час ми можемо тут щось підзбирати. Добрі діла робляться тихо. Не бачу сенсу їхати туди, якщо хлопці можуть отримати ці всі передачі. Їхати, щоб пофотографуватися з військовими? Похвалитися, який я крутий? Був двічі, побачив. Так що зараз завдяки «Новій пошті» відпала потреба в пошуках пального.

Коли останній раз їздили, цікава історія вийшла. Поїхали на схід, взяли багато продуктів, і в нас залишився цілий бус вермішелі, круп, консервації та всякої всячини. Я подзвонив до волонтерів у Херсон, куди ми весь час возили, повідомив, що відправляємо машину. Вони з радістю сказали, що зустрінуть, і один із батюшок повіз усе це туди. У понеділок він виїхав з Красилова, а з понеділка на вівторок нелюди підірвали Каховську дамбу. І вийшло, що самі того не знаючи, – але це все рука Божа, – ми відправили  гуманітарку, яка була перша в Херсоні і вже допомагала. За тиждень ми зібрали чергову партію, і п’ять автомобілів поїхало з допомогою потопаючим Херсону. Це була остання масова поїздка. Але 25 вересня ще була споряджена й освячена Nissan Navarra, яку отець Володимир Горенко доправив у 95 окрему десантно-штурмову бригаду м. Куп’янськ.

ВІЙСЬКОВИЙ ПЕРЕД ОЧИМА

 – Крім того ви надавали гуманітарну допомогу Святогірській лаврі...

– Нас звинувачують у цьому до сьогодні. Але немає сенсу щодо цього сперечатися. Бо люди, які це кажуть, сидять тут, у теплі. Вони не були там і не бачили, того, що бачили ми. Перший раз ми просто заїхали і взнали для себе, що там і як. Там було 100 монахів і 250 жінок і дітей. Святогірська лавра приютила людей, які залишилися без одежі, без даху. І нас попросили за цих людей. Потім ми привезли продукти харчування. Не буду нічого казати. Це боляче. Везли військовим цукерки, бо вони теж люблять солодке. І підбіг хлопчик років 9-10. У нас «Чупа Чупси» були. Я дістаю йому  жменю, а він бачить, що в нас іще є, дивиться на мене: «Дядю, дядю, там ще багато діточок, треба поділитися», – і сльози котяться. Я віддав йому ті цукерки. Але коли ставиш тим, хто нам дорікає, запитання: а Луганськ і Святогірськ – це не Україна? А переселенці, які звідти приїхали й живуть зараз тут, вони не такі самі, як ті, які там залишилися? – відповіді немає.

– Це якось позначилося на вашій діяльності? Ви обмежили допомогу?

– Відповім словами одного військового, з яким я спілкувався. Ми сиділи у відпустці, і я кажу, знаєте, тут така ситуація…. Мені пропонують: ти вже стільки наробив, стільки надопомагав, може припини, досить цим займатися, може, хай ще хтось позаймається. Він так на мене подивився й каже: «А якщо ми зупинимось і припинимо?». Так що, коли виникають такі думки, в мене стоїть перед очима цей військовий завжди. Отож я зупинятись не збираюся, не дивлячись на всі ці перипетії. Не зупиняються вони, не зупинимось і ми.

Я перестав боятися. Бога тільки боюся. Ми тимчасові пасажири на цій планеті. Наступного року мені виповниться п’ятдесят. 

Якщо я у щось вірю, я вірю до кінця. Якщо щось роблю, роблю це на 100%. Якщо я маю власну думку, вселити в мою голову чужу ідею чи погляди неможливо. На нашій сторінці у Фейсбуці є повністю увесь наш шлях, відколи ми утворилися – всі  поїздки, скільки машин, куди, з ким, що возили, що купували, хто допомагав. Ми виставляємо там подяки, зокрема й священникам УПЦ.  В особі батюшок Красилівського благочиння я бачу патріотів, бачу українців, бачу людей, які не втекли за кордон, а які ринулись допомагати солдатам. У першу чергу, я працюю з людьми. І люди ці хочуть наближати перемогу. І я теж.

Спілкувалася Тетяна Правдива