У Міжнародний день музики про монастир для виконавців, концерти на богослужінні та професійну деформацію говоримо з регентом одного з церковних хорів міста Хмельницького

– З усіх видів мистецтва музика чи не найшвидше впливає на людину. Світське співоче мистецтво прагне збуджувати емоції. А в чому специфіка церковного співу? До яких переживань має спонукати він?

– Музика не може не викликати почуттів. Інакше це набір звуків. Просто світська музика переважно має розважальний характер. Церковний спів – це сакральна частина музики. Адже богослужіння сповнене символів. Так всенічне бдіння – це світ до Христового пришестя, Старий Завіт. І «Світе тихий», «Нині відпущаєши…» – музика, яка  налаштовує людей на молитву. А зранку починається літургія, Новий Завіт. До прикладу, тропарі й кондаки розкривають зміст свята. Нехай люди не знають тих кондаків, але ми їх проспівуємо. «Отче наш», «Вірую» – це ж усе молитви. Музика, звісно, вічна. Проте в церковному хоровому співі через неї слова доносяться, завдяки їй підкреслюються, і люди сприймають їх зовсім по-іншому. Церковні піснеспіви – це, перш за, все молитовні тексти.

– Що потрібно, аби співати на кліросі?

– Усвідомлення, що ти співаєш не просто так. Не для себе, тільки тому, що ти схотів. Ти прийшов співати для Бога. Спів на кліросі – це непросто. Це чимось схоже на монастир. Ти маєш бути постійно на службі. А служби в суботу й неділю зранку. Коли вже співаєш постійно, здається, що в цьому немає нічого надзвичайного. Але не всім так здається. Особливо, якщо люди не воцерковлені. Куди зранку? Адже вихідний. У вихідні хочуть відпочивати. А якщо в когось день народження, а здебільшого відзначають його ввечері в суботу. Усі святкують, а ти на службі. А потім приходиш наприкінці такий, ну все, я вже є (усміхається).

Таке життя. Просто я хочу сказати, що церковний спів – дуже кропітка робота. Одноразово людина може прийти. Але коли це на постійній основі – вже складно. А якщо якісь свята припадають на будні… Не в кожного виходить постійно бути.  Адже всі  мають дітей, село, городи. Це все треба. Чоловікам певною мірою простіше. Коли я навчався, а потім почав працювати, окрім суботи-неділі ми співали щоранку в монастирі. І на роботу ж треба було. Але нічого, встигали.

Також, як на мене, для співу в церковному хорі має бути музична освіта.

– Тобто самих лише гарного слуху й голосу недостатньо?

– Цековний хоровий спів можна поділити на більш і менш складний. Зазвичай у великих храмах два хори – великий і лівий (малий). Історично склалося так, що малий хор стояв зліва від вівтаря на невеличкому кліросі, тому й отримав таку назву. Він має інший репертуар, інше звуковидобування. Великий хор виконує складніші речі. У нас багато оригінальних творів, тому співають їх випускники консерваторії, музичного коледжу та педагогічної академії.

– А консерваторська освіта не створює ризику «концертності» для церковного співу?

– Що таке концертність у церковному співі? На зорі християнства церковна музика була одноголосна, з часом вона значно ускладнилася, туди свідомо привносилось  концертне виконання. І віряни йшли до храмів слухати його.

У якомусь розумінні в нас кожного разу концерт. Бо що таке концерт? Ти виходиш, і люди на тебе дивляться. У нас немає права на помилку. Ми повинні заспівати, і щоб одразу це було гарно.

– Яким має бути великий хор, і як утворився ваш?

– Має бути чотири групи за голосами: два високі жіночі, два низькі жіночі, високі чоловічі, низькі чоловічі. Звісно, чим більше виконавців, тим краще. Проте головне, щоб хор був наповнений. Потрібно хоча б троє чоловіків. Зараз у нас співають п’ятеро дівчат і троє хлопців. Четвертий поїхав навчатися до іншого міста.

 Як зібрав? По волі Божій (сміється). Ми починали з іншими людьми. Хоча через рік після утворення прийшов хлопець, тоді ще студент. Я й не думав, що він залишиться, але ось уже 15 років співає з нами.

– Хто може бути регентом церковного хору?

– Так само, як і хормейстер, це має бути й диригент. Це також має бути лідер, який знає закони хорового мистецтва, закони музичного виконання для хору, і, звісно, церковні канони.

– А як Ви добираєте репертуар? Скільки часу йде на відточування майстерності?

– Творів дуже багато, але я більш схильний до класичних церковних піснеспівів. Заразом хочеться, щоб вони зачіпали душу людини.  Я прагну, щоб ми розвивалися, а з іншого боку, щоб могли це виконати. Взагалі я експериментатор. Це стимулює. Коли співаєш одне й те саме, в тебе притупляється гострота сприйняття нотного співу. Перед великими святами, коли багато піснеспівів, ми збираємося, аби їх згадати. Проте на це не йде багато часу, бо ми давно їх виконуємо. Але якщо беремо щось нове, то влаштовуємо співанки, щоб знайти це загальне звучання.

– Чи правда, що, співаючи на кліросі, не помолишся?

– Спочатку визначимо, що таке молитва. Це розмова людини з Богом. Як на мене, навпаки, на кліросі твориться спільна молитва. Тут парадоксально – ти співаєш і водночас молишся. Усі люди різні за складом, за своїми психотипами, але ми об’єднуємось у спільному співі, і він стає спільною молитвою. Спів молитви – це вже і є твоя молитва.

– У Вас ніколи не виникає бажання побути на службі пересічним вірянином?

– Не виникає. Ну, хіба що у відпустці. Востаннє ми відпочивали з родиною в Закарпатті перед Великоднем. Як не побути в храмі? Я зайшов, там жіночки співали вечірню. Привітався, запитав, чи можна до них приєднатися. Поспілкувались. І потім ми з дружиною – вона також співає в хорі – прийшли на святкове богослужіння і співали всі разом.

– Тобто Вам недостатньо просто постояти на службі?

– Мені важливо взяти участь.

– Коли чуєте спів інших церковних хорів, не відчуваєте дисонансу?

– Я не часто відвідую інші храми. Як це робити, коли в нас самих у цей час відбувається служба? Я тут майже 20 років. Ми з хлопцями прийшли на освячення цього храму співати чоловічим хором. Я навіть гадки не мав, що буду тут працювати. Шляхи Господні несповідимі.

А в Закарпатті я відвідав центральний храм як звичайний парафіянин. Там співають своєрідно. І от я стояв і слухав. Багато творів, які й ми виконуємо. Ага, це цікаво, таке трактування може бути, а це мені не подобається. Кожен регент відчуває по-своєму і музику, і виконання.

– Виходить, професійна деформація, коли ти хочеш показати всім, як треба правильно, Вам не властива?

– Не знаю, як в інших. Особисто моя деформація в тому, що я вже не можу без цього.

– Чи потрібен Вам зворотній зв’язок від парафіян?

– Людина чує власний голос не так, як її оточення. Коли я диригую, то співаю. На кліросі ми себе чуємо інакше, ніж ті, хто знизу. Тобто зовсім інша акустика. Ми, до прикладу, співаємо дуже гарну псальму «Усього-на- всього». Там беруть участь солісти й хор, звук переливається й сплітається в дуже красиву канву. Але якщо хоча б когось одного немає, ми це виконати вже не можемо. Тому, аби не було «ви щось дуже гарне співали, а що там за слова?», – такий зв’язок потрібен. Мене хвилює, щоб були зрозумілі слова.

– Що для Вас найскладніше в роботі регента?

– Якісь несподівані зміни в ході богослужіння. Коли не знаєш, що має відбуватися. Наприклад, ми ніколи не служили чин Воздвиження Хреста Господнього. Але напередодні владика мені пояснив, що відбуватиметься, і хоч ми раніше такого не робили, зрозуміли й проспівали. Вийшло непогано, а наступного разу буде ще краще.

– А що приносить найбільшу втіху?

– Відчуття молитовної єдності. Це радість, особливо у свята. Зокрема, на Великдень. Коли в один момент усе сходиться. Коли ми разом, і все складається, як пазл, і це відчувається усіма – і священниками у вівтарі, і вірянами. Коли виникає єдиний моноліт у звертанні до Бога. Інколи це трапляється в якісь окремі моменти, інколи – протягом усього богослужіння. Кожна служба своєрідна.

– Ким би Ви були, якби не стали регентом? Чим би могли займатися?

– Я багато чим міг би займатися. В принципі, в мене виходить усе, за що я  беруся. Але я не можу сказати, що бачу себе кимось іншим.

Спілкувалася Тетяна Правдива