Передусім давайте відразу розберемося, кого саме ми маємо на увазі. Тому що спочатку оновленці – це не хтось інший, як прихильники церковного розколу, що мав місце на території Радянського Союзу в першій половині – середині минулого століття.

Оновленський розкол припинив існування зі смертю свого ватажка Олександра Введенського у 1946 році. Тож оновленців у прямому розумінні нині не існує, вони ні звідки не беруться і братися не можуть.

Водночас слово «оновленець» з тієї пори, коли ще існував цей розкол, перетворилося на якесь номінальне поняття, яким у нашому церковному середовищі зазвичай позначають будь-якого прихильника чи носія модерністських, радикально ліберальних, «лівих» ідей. Тож, думаю, тут доречно говорити саме про таких людей, тим більше, що нині у нас в УПЦ, так само як і в навколоцерковному середовищі, таких вистачає.

Отже, я б умовно розділив таких людей на чотири категорії.

Конформісти

Перші – це конформісти та пристосуванці. Люди, які нерідко позиціонують себе як ідеалісти і правдолюби, дорожать якимись своїми принципами та своєю особливою правдою. Вони схильні до різноманітних заяв, декларацій, публічних демонстрацій своєї позиції, написання будь-яких відкритих листів, звернень і петицій. Все це зазвичай підкріплюється залізним аргументом про те, що не можуть “мовчати”, “виявляти байдужість”, “брехати” і т. п. і совість вимагає від них певних слів і дій.

Звучить усе це пафосно, а для недосвідченої публіки навіть підкупливо. Тільки ось, що цікаво, совість у таких любителів жити «не по брехні» така ж в’юнка, як і вони самі: вона втрачає здатність мовчати саме тоді, коли говорити цілком конкретні речі вигідно.

Наприклад, коли політика держави щодо Церкви змінюється і викриття недоліків Церкви стає своєрідним мейнстримом. Справді, поки довкола були мир і благоденство, ніхто й не помічав тих «страшних, критичних та згубних процесів», які, як виявилося, мали місце всередині УПЦ протягом років та десятиліть. Однак варто було змінитися релігійній політиці держави, як то тут, то там замиготіли церковні «непобрехнівці», готові з усією самовіддачею та щирістю коливатися відповідно до «лінії партії» та вимагати від своєї ж Церкви реформ і перетворень.

Також до цієї категорії можна віднести тих, хто бореться за ліво-ліберальні реформи та будь-які можливі зміни в Церкві через власну нездатність відповідати певним канонічним нормам.

Наприклад, існують клірики, які всерйоз вважають, що сувора одношлюбність священнослужителів – норма важкоздійсненна і тому підлягає перегляду. Щоправда, їхній реформаторський запал обумовлений лише тим, що власне сімейне життя їм, з тієї чи іншої причини, влаштувати не вдалося, а тепер вони б і вдруге одружуватися не проти, але й від служіння відмовлятися бажання не мають.

Або прагнення колегіальності в церковному управлінні, які нещодавно увійшли в моду. Мовляв, єпископ повинен лише очолювати громаду під час Літургії, а адміністративну владу йому неодмінно треба ділити зі священниками й мирянами. Дехто навіть добалакується до того, що й Церквою в цілому треба керувати саме так, вважаючи, що так виглядає згадувана в Символі віри соборність.

Залишимо осторонь міркування на тему соборності, позначивши лише, що до такої жаданої деякими т. зв. «соборноправності» вона жодного стосунку не має. Головне тут у тому, що за декларованим прагненням зробити так, щоб «усе було як треба», навіть за дуже поверхневого погляду безпомилково проглядає банальне владолюбство, змішане з відсутністю такої чесноти, як слухняність, невмінням підкорятися, невизнанням авторитетів та запереченням ієрархії. Тобто бажання замінити традиційний життєвий устрій Церкви на можливість для себе коханого жити за принципом «сам з вусами».

Дисиденти

Друга категорія сучасних оновленців – це ті, в кого намагаються грати перші. Ті, ким вони посилено намагаються здаватися. А саме по-справжньому ідейні, принципові та щирі борці з усіма підряд. Це – церковні дисиденти, які йдуть проти системи, горді своєю непримиренністю прихильники принципу «у верблюда два горби, бо життя – боротьба».

Вони носяться з власною свободою як з писаною торбою, намагаються мірити Церкву власною мірою і тому, навіть перебуваючи всередині Церкви, живуть у перманентному конфлікті з нею. Їм просто не під силу вмістити, що про багатовікову аскетичну традицію безглуздо розмірковувати в категоріях сучасної психології, що Біблію не можна оцінювати з погляду європейського гуманізму, а Церква як така непідсудна жодному суспільству та жодним ідеям.

Я не можу сказати, що ці люди погані. Ні, вони по-своєму чесні, сумлінні, щирі та правдиві. Просто на певному етапі життєвого шляху вони помилились дверима. Їм просто не треба було приходити в Церкву саме тоді й саме такими. Але вони прийшли. І їхня життєва драма полягає в тому, що колись увійшовши до Церкви (а може, е ще й до цього моменту), вони створили у своїй свідомості якийсь стереотип, невідповідність якому реальної Церкви переживається ними з граничною гостротою. Ця гострота переживання і штовхає їх на невпинну і непотрібну боротьбу, мета якої – перетворення в Церкві, а результат, якщо, звісно, вчасно її не припинити, – розчарування та втрата віри.

Благонамірні мрійники

А ось із третьою категорією все набагато складніше. Можливо, тому, що вона, по-перше, найчисленніша, а по-друге, тіло від плоті – Церква й ніколи ні в чому себе від неї не відокремлює і тим паче ні в якому разі не протиставляє себе їй.

Це люди, котрі щиро люблять Церкву і завдяки власному церковному й життєвому досвіду, різнобічній освіті, знайомству з різними церковними традиціями, просто широкому кругозору та певній інтелектуальній розвиненості добре помічають проблеми, які існують у Церкві. Ці люди розуміють, до чого ці проблеми у перспективі можуть привести, і мають власне бачення того, як ці проблеми можна подолати. Такі люди добре розуміють, що Церква не величний монумент, а живий організм, і як живий організм  вона може і навіть повинна реагувати на виклики сучасності, щоб у будь-який час і в будь-якій ситуації виконувати покладену на неї Богом місію. Повторюся, ці люди вирізняються щирою вірою, вони люблять Церкву, щиро бажають їй блага і якихось особистих інтересів зазвичай не переслідують.

Власне, я й сам протягом останніх десяти років відносив себе саме до цієї категорії, проте події останніх двох років наочно показали, що навіть найщиріше й безкорисливіше бажання перетворень у Церкві може призвести до великого лиха.

Напевно, одним з основних прагнень благонамірних «оновленців» останніх десятиліть було прагнення до максимально відкритої та зрозумілої для суспільства Церкви: «У наш час Церква повинна говорити із суспільством зрозумілою йому мовою», «до Церкви людину приводить Бог, а наше завдання – зробити так, щоб вона схотіла залишитися», «Церква повинна бути відкритою для всіх, і кожному, хто прийшов, має бути зрозуміло, що тут йому раді». Я зараз цитую себе десятирічної давнини.

Промовляючи все це, я був щиро переконаний, що саме так і треба. Більш того, всі минулі роки наша Церква тією чи іншою мірою діяла саме в цьому напрямі: нам дійсно вдалося відчинити двері для всіх. За тих можливостей, які мала Церква, і з урахуванням реалій, у яких вона жила, їй дійсно вдалося стати певною мірою відкритою для людини і суспільства. Чи, принаймні, набагато відкритішою, ніж вона була за часів СРСР. Що нам це дало? Насамперед – стрімке кількісне зростання. За короткий час ми міцно посіли місце найчисленнішої релігійної організації України. Це також забезпечило нам певну міцність становища: влада на місцях і в центрі була або відкрито прихильною до нас, або, нехай навіть і згнітивши серце, змушена була з нами взаємодіяти. Ряди нашого духовенства постійно поповнювалися людьми, котрі зробили різні форми активності нормою життя Церкви. Фестивалі та форуми, ярмарки та волонтерські проєкти – всім цим ми заявляли про себе, насамперед, тим, хто поки що був не з нами. І надія на те, що якщо вони й не прийдуть до нас, то хоча б поповнять лави наших симпатиків у суспільстві, міцніла рік у рік.

Але прийшов двадцять другий рік, почалася війна, змінилися політика, громадські пріоритети, інформаційний порядок денний – і все обвалилося відразу. І ось ми гнана меншість, частина якої намагається відстоювати право на життя й віру, частина гарячково чіпляється за уламки колишнього благоденства, а частина вчиться жити сьогоднішнім днем, бо в завтрашній день дивитися страшно і марно одночасно.

Ясна річ, що ні за що з того, що відбувається в зовнішньому світі, Церква нести відповідальність не може і передбачити, а тим більше запобігти, війні чи гонінням вона, звісно, не могла. Але як вийшло так, що в реальність гонінь УПЦ увійшла не цільною, монолітною і згуртованою, а розщепленою, розгубленою і регулярно зраджуваною деякими своїми мирянами та кліриками? Невже із середовища тих самих благонамірних оновленців вийшли всі ці сучасні Гапони й Красницькі, які публічно й регулярно піддають свою ж Церкву презирливій та принизливій критиці тоді, коли вона не встигає і дух перевести від тих ударів, які завдають їй гонителі, вороги та недоброзичливці ? Чи зі шкіри пнуться, щоб максимально посилити й без того задушливий тиск безрелігійного суспільства та зробити атмосферу навколо ієрархів, духовенства й вірних нестерпною? А якщо ні, то чому їх начебто й небагато, але вони практично скрізь? Чому на те, що вони кажуть і пишуть, «клюють» учорашні ревні парафіяни, а їхні ідеї, наскрізь пройняті духом цього світу, не соромляться видавати за євангельську істину люди, про яких ми точно знаємо, що вони не невіруючі?

Боюся, що на це запитання я маю відповідь, і відповідь ця не з приємних. По-перше, мушу сказати, що переважна більшість тих, хто свідомо шкодить Церкві, при цьому не залишаючи її, – це «оновленці» першої категорії: шукачі зручності та вигоди, готові на будь-яке «правдорубство» та «критику зсередини» задля того, щоб затишно сиділося, ситно їлося і міцно спалося. До них щодо цього якраз питань немає.

«Сучасні православні»

Головне питання тут до всіх, хто щиро хотів перетворень у Церкві (можливо, й потрібних, але аж ніяк не критично необхідних), хто прагнув до того, щоб Церква була відкритою для всіх, хто сприяв тому, щоб усі минулі тридцять років так і було . І саме завдяки цьому до Церкви увійшла велика кількість людей, які сприйняли церковний заклик занадто буквально. Ці люди прийшли і зрозуміли, що їм раді, зрозуміли і залишилися. Але біда: вони вирішили, що в Церкві їм раді таким, якими вони є. Розумієте?

За межами Церкви все і всі говорили їм про те, що в собі треба щось змінювати: у сімейному житті заради дружини та дітей, на роботі задля хорошого ставлення начальства та кар’єрного зростання, у соціумі заради нормальної взаємодії з людьми. Але ось вони переступили поріг Церкви, тієї, що для всіх і що зрозуміла суспільству (ну чи принаймні намагається бути такою), і тут побачили, що їм раді. Просто тому, що вони прийшли. А потім просто тому, що лишилися. Адже це так чудово: Бог любить мене таким, яким я є! Як наслідок ми отримали ціле покоління церковних людей із неповноцінним, збоченим досвідом Церкви.

Тому що для Православ’я ніколи не було пріоритетом просто привести людину до Церкви та дати їй можливість залишитись у ній. Ні Писання, ні Передання Церкви, ні святоотцівська спадщина, ні аскетична традиція жодною йотою ніколи не давала зрозуміти, що людина може перебувати в Церкві, ніяк не змінюючись, не працюючи над собою, не викорінюючи пристрасті й не борючись із гріхом, і при цьому рятуватися. Вхід до Церкви – це не «привіт, Бог, це ж я прийшов», а зміна розуму, переосмислення власного ставлення насамперед до себе самого. Цілому поколінню людей у Церкві ми так чи інакше дали зрозуміти: нічого не треба, просто приходьте, просто будьте. А якщо ви до всього ще й активні, то ось вам можливості для активності: влаштовуйте фестивалі та ярмарки, форуми та волонтерські проекти. Будьте такими, як є, і живіть у Церкві.

Що ж, наш поклик почули. І зрозуміли, і прийняли. І поповнили наші ряди люди, які не готові й не бажають працювати над собою, не цікавляться аскетикою та чужими подвигами, не звикли говорити собі ні, не вміють контролювати емоції, які звикли довіряти почуттям. І все своє церковне життя вони думали, що це нормально, що так і треба, що інакше просто не може бути. Тим більше, що незабаром світ за межами Церкви став жити тим самим, і людське «я» стало для нього мірою всіх речей.

Ось ці «сучасні православні» і є останньою, четвертою категорією сучасних оновленців. Люди, що належать до Православної Церкви, люди, які живуть у ній, люди, які знаходять у ній можливості самореалізації. Але при цьому абсолютно не знають Церкви та не люблять її. Ті, хто сприймає Церкву як простір для активності та креативу, але не бачать у ній середовища, в якому діє Бог.

Нині вони активно підтримують тих, хто готовий зім’яти, утиснути й прополоскати Церкву так, щоб вона перестала бути схожою на саму себе, зате стала вподобаною нинішньому наскрізь секулярному суспільству, яке раптом вирішило, що Церква підвладна його забаганкам і підсудна його суду. Підтримують щиро, анітрохи не кривлячи душею. Тому що ніколи не любили Церкву і не цінували всього того, чим вона жила дві тисячі років і живе зараз.

І, на жаль, з’явилися вони в Церкві і стали такими з нашої вини. Через те, що, щиро бажаючи Церкві добра, ми прагнули дещо незрозуміле нам змінити.

Православ’я – релігія подвигу, таким завжди було і має бути

Тепер ми бачимо результат: світське суспільство почало розглядати відкриту і зрозумілу йому Церкву лише як інституцію всередині себе і вимагає, щоб вона змінювалася відповідно до його забаганок. Влада, яка чомусь записала Церкву в розряд агентів політичного впливу, готова витерти об неї ноги. Частина нашого ж духовенства та парафіян із захватом штовхає лежачого, вимагаючи від Церкви відповідності їхньому, як виявилося, цілком мирському баченню, тоді як саме існування її як легальної структури під питанням.

Упевнений, що кожен, хто належить до УПЦ або просто небайдужий до її майбутнього, вже зробив для себе висновки з того, що відбувається. Зробив їх і я. І перше, що належить зробити Церкві, можливо, навіть не в майбутньому, а вже зараз – поховати, нарешті, оновлення як явище у всіх його видах.

Православ’я – релігія подвигу, таким завжди було і має бути. Ціною будь-якого кроку в Церкві має бути зусилля: хочеш бути православним – вияви зусилля. Так, наші служби тривалі, пости обтяжливі, а правила суворі. Хочеш хреститися, вінчатися чи стати хрещеним – ласкаво просимо на катехіз. Зібрався на сповідь – приготуйся вивернути душу навиворіт. Не розумієш церковнослов’янської мови – інтернет тобі на допомогу. Живеш без реєстрації та вінчання – приготуйся стояти на службах не причащаючись, поки не наведеш лад в особистому житті. Бачиш нужденного – допоможи, бо якщо можеш, значить мусиш. Пішов у піст на новорічний корпоратив – жуй рибу і зеленню закусуй, та не надто червоній – від глузування через пост ще ніхто не помер. З’явилась можливість підсидіти колегу – закуси язик до крові, але не посмій: краще випустити вигоду, ніж зрадити Господа.

Скажете, хто тоді залишиться в Церкві? Ось саме ті, кому потрібно, й залишаться. Ну а перед тими, які розбіжаться, особисто я відчинив би ширше двері. Нехай ідуть собі з Богом. Хто з часом дозріє, все одно прийде. А хто ні – то й слава Богу, не буде кому наступного разу ганьбити Церкву у скрутну хвилину.

Звісно, подібний підхід позбавить нас «активних і креативних», тих, хто здатний проводити фестивалі та ярмарки, але не знаю, як вам, а особисто мені (і твердо знаю, що не мені одному) ближче Церква, що молиться, ніж Церква, що розважається. Не згодні? Маєте право.

Втім, і вам є кому заперечити: «Ми… протягом сімдесяти років хотіли залучити народ до Церкви проведенням фестивалів. Тобто ми влаштовували свята та гуляння, пригощали людей напоями, їжею та розвагами. Ми забули про молитву, сповідь, пости, чітки – про все те, що становить Передання нашої Церкви… І ось прийшла малесенька людина, без мирської освіти і богословських дипломів, без новаторських і сміливих ідей (яких було вдосталь у нас) і нагадала нам про найголовніше – наше Православне Передання. Вона не кликала на танці та розваги, а закликала до посту та участі в багатогодинних бдіннях. І люди відгукнулися на заклик, прийшли до старця й підтримали його». Так відгукувався про Єфрема Арізонського один із грецьких єпископів в Америці. Думаєте, у нас буде якось інакше? У будь-якому разі рано чи пізно нам доведеться вибирати між кількістю та якістю. І поки ми сумніваємося, Господь Сам робить цей вибір за нас. Подивіться довкола, хіба не так?

Звісно, на цьому шляху на нас чекатимуть ризики. По-перше, у закритої Церкви, яка не прагне впливати на суспільне життя, не вийде жодного діалогу з суспільством. Тільки ось чи він потрібен нам, цей діалог? А точніше, чи можливий? Світське секулярне суспільство на діалог із Церквою не здатне, воно хоче лише монологу, коли воно говорить, вимагає, а Церква покірно киває. Чи точно ми зацікавлені в такому діалозі? І не треба тут про місію Церкви та проповідь Євангелія. Кому і про що проповідувати, коли тебе не чують та чути не хочуть? Був би у Церкви діалог з окремою особою, а решта – від лукавого.

По-друге, Церква, зосереджена лише на Богові та своєму внутрішньому житті, майже напевно випаде з політичного життя країни. Не кликатимуть нас у високі кабінети, не запрошуватимуть на урочистості та не відвідуватимуть у дні свят. Втім цього всього немає вже зараз. Це справді проблема?

Звісно, ніщо з перерахованого вище не позбавить нас від тих випробувань, через які ми проходимо зараз. Що ж, я вам, як колишній «обновленець», модерніст і церковний ліберал, скажу: не рік і не два ми будували церковне життя так, щоб воно вимагало від нас мінімум зусиль. По суті ми намагалися жити у своєрідній лайт-версії Православ’я, де віра, благодать і радість є, а подвигу немає. Настав час заповнити нестачу подвигу. І дай нам Бог витерпіти до кінця!

Протоієрей Володимир Пучков

Джерело: