7 лютого Церква вшановує пам’ять священномученика митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського). Це особливий день не тільки для Успенської Києво-Печерської лаври, в Дальніх печерах якої покояться його святі мощі, а й для всього християнського православного світу.

Подвиг мучеництва був особливим у Церкві з найперших років її буття на землі. На крові мучеників утвердилася Церква і досі несе своє спасительне призначення.

Святитель Григорій Богослов говорить, що «…закон мучеництва такий, щоб добровільно не виходити на нього, а вийшовши — не зупинятися, тому що перше є зухвалість, а друге — малодушність».

Усе життя священномученика Володимира є для нас прикладом смирення і водночас безкомпромісного стояння у вірі, через яке йому протягом усього пастирського й архіпастирського служіння довелося зазнати багато поневірянь.

Народився майбутній святитель у Тамбовської губернії в сім’ї священика. Поступивши в семінарію, потім продовживши навчання в Київській духовній академії, після закінчення навчання повертається в рідні для нього краї і стає викладачем, одружується, приймає дияконський і священицький сан. Він одразу ж стає відомим як прекрасний проповідник і просто добрий батюшка, серце якого завжди було відкрите для кожного, хто приходив до нього.

Але, як і в житті будь-якої людини, і в його житті відбулися зміни, про які він і подумати не міг. Помирає його дружина, і він, розуміючи це як заклик Божий, приймає чернечий постриг. Далі послідувало зведення в сан архімандрита, призначення намісником монастиря, архієрейська хіротонія. І де б йому не довелося нести архіпастирське служіння — вікарієм Новгородської єпархії, єпископом Самарським, Екзархом Грузії, Митрополитом Московським, а потім Санкт-Петербурзьким — завжди і всюди в ньому зберігалася та іскра любові, якою він запалював серця вірян.

Але через свою всю ту ж строгість в суто церковних справах він викликав невдоволення царського двору, коли почав викривати Григорія Распутіна за його вплив на справи Святійшого Синоду. Це і призвело до того, що його перевели зі столичної кафедри.
І тоді він повертається в те місто, де колись був студентом Духовної академії, а тепер стає Митрополитом. Перебування на Київській кафедрі стало останнім місцем його служіння Святій Матері-Церкві, вірність до якої він зберігав до останнього свого подиху.

Виступаючи проти неканонічних дій деяких постатей, що піддалися згубному духу часу, які прагнули зруйнувати єдність Церкви, виступаючи проти того хаосу, який панував у державних справах, намагаючись організувати церковне життя відповідно до встановлених традицій, він викликав невдоволення незгодних.

Однією з останніх помітних і видатних подій його життя було почесне головування на Помісному Соборі 1917-1918 років, у завершенні роботи якого він так і не взяв участь…

В одній із перерв між сесіями роботи Собору він перебував у Києві у святій лаврі, коли до нього ввечері 7 лютого 1918 року прийшли незнайомі люди, і розстріляли біля стін Святої Успенської Києво-Печерської лаври.

Уподібнюючись у цей час Самому Христу Спасителю, Який покірливо вийшов на страждання, і митополит Володимир повільно йшов на свою Голгофу, не зронивши ні слова, мовчки і тихо, схиливши голову. І після смерті своєї явив нам воістину приклад смирення, бо руки його були складені в архієрейському благословенні, що означало тільки одне — тих, хто стріляв у нього, він благословляв, виконуючи заповіді Спасителя, одна з яких говорить: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі» (Мф. 5:44-45).

Будучи одним із перших святих мучеників ХХ століття, він став першим, хто був канонізований нашою Церквою після призначення на митрополичу кафедру в Києві Блаженнішого Митрополита Володимира, з ім’ям якого пов’язано ствердження канонічності Українського Православ’я.

Можна скільки завгодно говорити про версії загибелі святого Митрополита Київського, можна висувати гіпотези й теорії, згідно з якими в його смерті були зацікавлені не тільки комуністи, які прийшли до влади, але від цього анітрохи не зменшиться подвиг нашого великого святителя, молитвами якого зараз знову на Печерських пагорбах проливаються сльози покаяння лаврських монахів, завдяки яким тисячі душ і сердець паломників знаходять тут відраду й утіху, завдяки яким і всі ми маємо можливість знову молитися тут, у нашій великій святині!

Його ж молитвами Господь і надалі збереже всіх нас в цьому однодумстві і приведе до єдності та єднання.

Ієромонах Інокентій (Підтоптаний)

Джерело: