На початку 2024 року були підбиті підсумки конкурсу «Люди, які вразили нас міцністю та жагою до відновлення», проведеного медіапроєктом «Незламні.CITY». Переможцем став настоятель Димитріївського храму Української Православної Церкви у селі Пилиповичі Київської єпархії протоієрей Борис Ковальчук.

Під час перебування на Київщині російських військ отець Борис провів п’ять евакуаційних виїздів із села, особисто супроводжуючи людей та їдучи першим у колоні. Священник також доставляв гуманітарні вантажі, коли повертався, та надавав підтримку жителям села у цей непростий час. Про свою діяльність на Київщині в лютому та березні 2022 року і обстановку, що склалася там, а також про свої думки щодо теперішніх подій отець Борис розповів під час інтерв’ю на католицькій радіостанції «Радіо Марія», передає Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ.

— Якими інстинктами Ви найперше користувалися в перші години окупації? Я маю на увазі — можливо, це грубо звучить — інстинкти священника, батька, чи, можливо, як військовий, мобілізовувалися думками і зусиллями?

— Ніякими. В армії я не служив, до військової справи не мав ніякого відношення, тому з повагою віднісся до тих хлопців, які відразу зорганізувалися в якусь місцеву тероборону, які охороняли, патрулювали вулиці днями, ночами, коли ще не було окупації, коли бої точилися трошечки далі від нашого села. Коли хлопці почали готуватися до якоїсь оборони, я фактично брав таку участь: принеси, подай, почухай, тому що я на цьому не розумівся взагалі, але показував своєю присутністю людям, що я з ними. А коли зайшли російські війська, я повернувся в село, і через декілька годин по завершенні богослужіння прийшов староста села і попросив, щоби я сходив до росіян, які зайшли, — а це було 74 бойових машини, з військовими зайшли на околицю села — попросити, щоб вони не глумилися в селі, щоб не били нікого, не стріляли, тому що село переповнене дітьми, жінками, старими. Крім місцевих жителів, до нас ще приїжджали Київ, Ірпінь, Буча… <…>

І через декілька днів ми опиняємося в оточенні, ще через декілька днів в село заходять танки. <…> Я пішов, поспілкувався. Вони наче зрозуміли, я їм пообіцяв, дав таку гарантію, що нацистів немає (це їх цікавило), ЗСУ немає, село мирне, спокійне. Вони наче так: буде перший прецедент — ми нікого жаліти не будемо; поки село тихе, нехай собі сидить тихо. І на другий день уже вони прийшли в село, вскрили магазин, набрали собі якихось продуктів, і я попросив у них дозвіл на виїзд людей… «Дайте мені годину-дві, я зберу людей, і ми виїдемо».

Єдине, що змінилося в житті храму, — це те, що з моменту початку війни богослужіння в храмі звершувалось кожний день. Навіть тоді, коли мене не було, люди приходили і вранці, і ввечері (ввечері за світлового дня, щоби за темряви ніхто не ходив по вулицях, це була принципова вимога), але люди молилися і вранці, і ввечері, і серед білого дня будь-хто міг прийти навіть тоді, коли мене не було. В хаті на території храму, де живе моя сім’я, жили мої помічники — щонайменше троє людей жило — тобто храм відкривали завжди, коли потрібно. Молитва була посиленою. Це перше, що ми почали робити, — молитися за свій народ. <…>

— … коли ми прописуємо собі кожен раз, як потрібно поступати, тому що так поступав Христос, тому що я це бачив у Євангелії, я про це читав у Євангелії, оця норма поведінки Христа і в критичній ситуації, під час окупації і мною керувала. Тобто я собі відповідав багато разів, навіть тоді, коли потрібно було забирати загиблих наших воїнів і вбивця сидів і чекав. Взявши телефон своєї жертви, телефонував родичам, друзям: «Приходи, забирай. Я убил твоего героя. Только сам не бери: он заминирован». І три дні ніхто не йде. Я про це не знаю. В кінці третього дня мені повідомляють, що з ними отака ситуація, з цими двома хлопцями з нашого села, які в Бородянці загинули. І три дні — і мене запитують: «А хто ж піде?» Пауза… І в моїй свідомості одне запитання: а Христос пішов би? От, Борисе, з цього моменту або ти йдеш і їх забираєш, або ти кладеш хрест на престолі, просиш перед людьми пробачення і ідеш звідси геть. Ідеш геть. І я сказав хлопцям: «Завтра зранечку — тому що це вже була десь четверта вечора, вже пізно — завтра зранечку, після богослужіння я піду. Мені потрібен бус, когось попросіть. Я піду». Це такий критичний момент, в якому людина вибирає: або з Христом, або без Христа. <…>

— А чи сьогодні ми готові отак хвататися за соломинку віри в Христа, як за неї вхопилися серби, як єдину можливість вижити? Якщо ми втратимо віру в Бога, ми втратимо цінність українського народу, сенс буття українського народу. Християнство і є утворюючим фактором українця. Забрати християнство в українця — він не перетвориться на якогось аморфного умовного європейця, ні! Він залишиться чужинцем на території України. <…> В нашій свідомості за тисячу років прописані певні вчинки, певні погляди, певні дії, як наші пращури оцінювали якісь події і як вони себе вели. Вони якось прописали код нам, і ми вже це сприйняли на генетичному рівні як фундамент. А далі ми вибудовуємо своє життя, країну сьогодення з цим фундаментом. Хтось його руйнує, хтось його делікатно ремонтує, хтось будує щось нове, але це той фундамент, на якому стоїть Україна. Тому для мене важлива ця вертикаль. <…>

— Не було ніякого «зеленого коридору» ніколи! Навіть там, де вже мені, коли я повертався в Пилиповичі, говорили, в Житомирі, на Рівненщині, на Тернопільщині, що «зелений коридор» у вас там по Варшавській трасі, я зустрічав двічі міни, я зустрічав війну. І мене не пропускали в Бородянці на кругу, де я вже бачу: ось, за річкою Здвиж моє село; ось, показую людям храм: «Бачите, ось туди я їду!» — Ні. Разворачиваться. Разворачиваться, нельзя. Тобто «зелених коридорів» не було. Ми їхали наугад, і я людям перед кожним виїздом говорив якийсь інструктаж, як би я себе вів в тих чи інших ситуаціях, адже ми мали проїжджати дорогу, по якій з Бородянки на Макарів регулярно їздили російські війська.

— Отче, про Ваше спілкування з окупантами. Як окупанти ставилися до Вас? З повагою, бо Ви ж священник все ж таки? Чи питали, яку церкву Ви представляєте? Як відбувалися ці діалоги?

— Цікаво, Ви єдиний, хто поставив мені таке запитання цікаве. Я Вас здивую: жоден росіянин не запитав мене, якого я патріархату. Не запитав мене: я православний? Чи, може, скажімо, буряти, які мене тримали в полоні, чи чеченці не запитали мене: «А що це в тебе за одежа така? Якої ти релігії, кого ти представляєш?» Ніхто мене не питав з росіян, кого я собою представляю, представник якої релігії я є. А були випадки, коли, двічі, в мене стріляли на відстані 30-50 метрів. Один раз я вже був готовий до того, що ще хвилин п’ять — і мене тут розстріляють. Так себе вели росіяни, і я не спровокував їхню поведінку якимось чином.

— Ви були в той час в підряснику, з хрестом, так, я так розумію?

— Я завжди під час окупації з ранку до вечора був у підряснику з хрестом. Завжди. І я собі сам відповідав: якщо я помру, то краще я буду в підряснику з хрестом, аніж у шортах. <…> В підряснику я ходив завжди, і в якійсь мірі я собі відповідав: в мене на 0,01 % є більше шансів не бути вбитим снайпером, аніж в іншої людини, бо на підсвідомості, мені здається, в будь-якого воїна релігійний діяч — ну, це якось не відноситься до супротивника. Це якось трошечки інше. Може, варто його до себе підпустити і почути, що він хоче?

— Хочу завершити чимось позитивним. Ми, християни, все-таки залежні від якихось надзвичайних явищ. Я розумію, що це не завжди правильно, але ми шукаємо чудес. От у Вас траплялися якісь ситуації, яким можна дати характеристику «чудо»?

— Два роки війни — і ми про це з вами спілкуємося. Подивіться на карту України і карту Російської Федерації. Невже це не чудо? <…> Подивіться на дії влади до війни. Сформульовується бачення того, що нам винесли вирок, про який нам не говорили, — ми вижили. Це вже чудо. Чудо, коли ми їхали з хлопцями двічі через міни, їх бачачи, знаючи, ми проїжджаємо. Чудо, коли біля нас стріляють, в нашу сторону стріляють, коли я бачу, що зброя наведена на мене, звучать постріли, я падаю, але швидкість мого падіння — і швидкість польоту кулі на відстані 50-60 метрів, 30 метрів… Це не чудо? П’ять разів я повернувся через блокпости — невже це не чудо?

Джерело: