(ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ АРЕШТУ ТА ВИСИЛКИ ЗА МЕЖІ УРСР)

Видатний християнський богослов і церковний діяч ІV-V століть прп. Іоанн Касіан Римлянин свого часу виклав основи аскетики християнського Сходу, об`єднавши їх із особливостями західної богословської думки, в теорії про повне подвижництво. Через п’ятнадцять століть потому, в умовах богоборчих гонінь ХХ ст., практичне застосування цього вчення явили своїм життям подільські архієреї. Імена цих славних новомучеників церковна спільнота згадала лише в середині 90-х років минулого століття завдяки пошукам законних шляхів подолання церковного розколу в Україні.

Саме таким святителем землі Подільської був єпископ Кам`янець-Подільський і Брацлавський Амвросій (Олександр Олексійович Полянський). Він народився в с. Петеліно, Єлатомського повіту Тамбовської губ. 12 листопада 1878 р. і походив із давнього благочестивого священницького роду. У 1899 р. закінчив Тамбовську семінарію, відразу ж вступивши до Казанської Духовної Академії. У 1901 р. прийняв чернецтво з іменем Амвросій та був рукопокладений у сан ієродиякона, а в 1902 р. – у сан ієромонаха. У 1903 р. ієромонах Амвросій закінчив Казанську Духовну Академію зі званням кандидата богослов`я, захистивши дисертацію «Вчення про Царство Боже за творами блаженного Августина «Град Божий»». Водночас він отримав призначення викладача у Київську Духовну Семінарію із зачисленням до братії Києво-Печерської Лаври.

Вже у 1905 р. він був нагороджений Наперсним Хрестом, а в 1906 р. призначений ректором цієї ж семінарії та підвищений до сану архімандрита митрополитом Київським Флавіаном (Городецьким +1915). Дуже швидко отець ректор припинив у семінарії студентські хвилювання, викликані революційними подіями 1905 р. Але саме він більше від усіх клопотав за незаможних студентів Києво-Подільського училища, був головою ради Петропавлівського піклування про малозабезпечених студентів Київської Духовної Академії. Як ректор він вирізнявся глибоким благочестям і смиренням та мав любов і пошану як серед учнів, так

і серед священноначалля в особі митрополита Київського і Галицького Флавіана. Вже тоді неодноразово ставилося питання про хіротонію архімандрита Амвросія в сан єпископа, але владика Флавіан, цінуючи ректора як талановитого вихователя майбутніх пастирів, повсякчас говорив: «Він мені потрібен». Тому з початку ХХ ст. служіння архім. Амвросія було найбільш тривалим, плідним і цілком витримало всі випробування, продиктовані обставинами – зламом кінця Синодального й початком Патріаршого періоду РПЦ. Час довів, що з усіх ректорів КДС, які обіймали цю посаду з 1906 по 1918 рр., архім. Амвросій виявився найбільш гідним і діяльним керівником, хоча саме на його ректорство випав тягар військових дій, революційних перетворень, руйнувань і богоборчих гонінь. Слід зауважити, що завершення ректорства архім. Амвросія співпало зі столітнім ювілеєм КДС, перетвореної на семінарію з Київської Академії при Києво-Братському монастирі в 1817 р.

Незабаром революційна ситуація 1917 р. і пов`язані з нею рішення Помісного Собору 1917–1918 р. щодо існування та захисту Церкви в нових реаліях життя, Промислом Божим, судили архімандриту Амвросію стати єпископом. Так 22 листопада 1918 р. він був рукопокладений у вікарного єпископа Вінницького. Приблизно тоді ж відбулося знайомство владики з уродженцем Поділля ієромонахом Валеріаном (Василем Несторовичем Рудичем), кандидатом богослов`я, майбутнім вікарним єпископом Проскурівсько-Летичівським.

Окрім палкої любові до богословських наук, обох вчених-монахів єднало знайомство з єпископом Волоколамським Феодором (Поздеєвським +1937), намісником Данилова монастиря в Москві. Єпископи Феодор і Амвросій були знайомі ще зі студентських часів. У роки богоборчої смути архієпископ Волоколамський Феодор мав великий вплив серед архіпастирів, його називали «стовпом Православ’я».

Однак богоборча влада, прагнучи розвалу церковного суспільства й паралічу Церкви, підтримувала зовсім інші, псевдо-церковні деструктивні напрямки. Зокрема  діяльність «Союзу церковного оновлення» в Росії та його українські варіанти «автокефальної церкви» т. з. «липківців» або «самосвятів», як їх називали в Україні. Вже в 1922 р. за сприяння органів НКВС з`явилася й «Українська

обновленська церква», яку на спільний подив подолян і єпископів Амвросія та Валеріана очолив поважний ієрарх – архієпископ Подільський Пимен (Пєгов). Ще зовсім недавно, в 1918 р., Пимен, обраний головою Всеукраїнського Собору, відстоював канонічність Української Православної Церкви на правах автономії у складі Московської Патріархії. За головування на Соборі та невизнання ним канонічності самочинної «Церковної Ради» 1918 р., уряд Директорії ув’язнив архієпископа Пимена у Проскурівську тюрму. Звідти його звільнили вже більшовики, але після спеціальної «обробки» НКВС. Можна припустити, що умовою звільнення було прийняття ним та його єпархією т.з. «обновленства». Саме тому після визволення він активно працював над поширенням «обновленства» і навіть намагався тиснути на подільський клір за допомогою тих самих спецслужб.

Коли ж єпископам Амвросію та Валеріану було запропоновано піти на компроміс зі своєю пастирською совістю, обоє, незважаючи на погрози й тиск, публічно засудили Пимена за брудні зв’язки з НКВС. Саме цей факт став причиною низки їхніх арештів у 1923–1924 р. та висилки обох спершу до Харкова, а пізніше, на початку 1924 р., за межі України – до Москви. Опинившись у Москві, як і багато інших архіпастирів, усунутих радянською владою зі своїх кафедр, обидва подільські святителі оселилися в Даниловому монастирі у свого вчителя, в минулому архієпископа Феодора (Поздеєвського), намісника цієї обителі.

Але й тут вони були під невсипним наглядом НКВС, оскільки чекісти постійно звинувачували архієреїв-данилівців у намаганнях створити «нелегальний Синод». Особливо багато арештів відбулось у 1924 р., коли завдяки архієреям-данилівцям органам НКВС не вдалася афера з визнанням канонічності обновленського псевдособору 1923 р. у Москві та з незаконним позбавленням сану Патріарха Тихона (Бєлавіна).

За це органи НКВС звинуватили владику Амвросія в, начебто, переховуванні колишніх офіцерів царської армії через рукопокладення їх у священницький сан. У дійсності це було не так, оскільки люди, про яких ішлося, давно звільнилися з військової служби і працювали вчителями, але згодом обрали хресний шлях священства в умовах радянського часу. Отож, склавши іспити для прийняття сану, вони були рукопокладені єпископом Амвросієм.

Насправді ж «провиною» подільських архієреїв було те, що, перебуваючи в Донському і Даниловому монастирях, вони в найскладніший для Православної Церкви та Святішого Патріарха Тихона час підтримали його. Так, у 1923 р. обновленці почали перемовини з патріархією про умови об`єднання. Однією з них було усунення Патріарха Тихона. Наприкінці того ж року в Донському монастирі відбулося зібрання 27 архієреїв, на якому дискутувалася проблема примирення з обновленцями. Так свої доповіді зробили архієпископи Серафим (Олександров), Іларіон (Троїцький) і Тихон (Оболенський). Але єпископ Амвросій, почувши, що один із доповідачів називав обновленця Євдокима Мещерського «Високопреосвященнішим митрополитом» та «владикою», висловився дуже жорстко про те, що за вченням Православної Церкви обновленці – розкольники й перебувають поза межами Церкви, а тому не можуть бути законними архієреями. Після обговорення цієї проблеми відбулося таємне голосування, на якому більшість висловилася проти примирення з обновленським розколом.

Саме цей факт був причиною арешту єпископа Амвросія через рік. ВДПУ протримало його в ув’язненні 10 днів. Після звільнення він служив у різних храмах Москви, завжди проповідуючи за богослужінням. У 1925 р. владика Амвросій знову був призначений керуючим Кам`янець-Подільською єпархією, але виїхати туди не встиг. Адже після смерті Патріарха Тихона наприкінці 1925 р., були заарештовані всі архієреї, які допомагали Патріаршому Місцеблюстителю Петру (Полянському) в керуванні Церквою. Серед них опинився і владика Амвросій. Саме ж єпархіальне управління в Кам`янці-Подільському вщент знищили обновленці в 1923 р. З цього часу преосвященні керуючі мусили поневірятися по квартирах, не маючи певного місця проживання, принижені владою та багатьма непорядними людьми. Подільська духовна семінарія, яка протягом 120 років свого існування виховала велику кількість священнослужителів і богословів, була закрита ще в 1920 г. У новому більшовицькому губернському центрі Подільської губернії м. Вінниці до 1923 року не лишилось жодного православного храму. Тоді вже стояв зачиненим і Свято-Троїцький монастир у Кам`янці-Подільському, де зазвичай були намісниками вікарні єпископи. Останнім із них виявився вікарний єпископ Проскурівський Валеріан.

Заарештованих святителів розмістили в Бутирській і Внутрішній тюрмі ОДПУ, звинувативши їх у антирадянській діяльності. На допитах владика Амвросій висловлювався про революцію як про суд Божий для всього народу за його минуле. Маючи нейтральне ставлення до радянської влади, він водночас вважав хибною її боротьбу проти Православної Церкви і підтримку розкольників.

Незабаром Преосвященний Амвросій був засуджений на три роки ув’язнення та відправлений разом із архієпископом Одеським Прокопієм (Тітовим) на Соловки, де перебував із травня 1926-го по березень 1929 р. У свою чергу, владика Валеріан був висланий у квітні 1925 р. строком на три роки в м. Курт-Куль, Каракалпакської обл. Пізніше, через Казахстан, єпископ Валеріан дістався до кінцевого місця заслання Хойджелі Амудар’їнської обл., де перебував із 1926 по 1928 р. Так розійшлися їхні долі.

Тепер своє хрестоносіння на сувору Північ продовжували разом архієпископ Прокопій та єпископ Амвросій. Шлях їхній лежав через Єкатеринбурзьку й Тобольську тюрми, а згодом, 5 липня 1931 р., через місто Обдорськ, де владика Амвросій вже раніше побував. Увесь цей час обох архієреїв то затримували, то відпускали аж до 30 липня того ж року. Як і раніше, причиною останнього арешту була їхня віра, небажання йти на компроміси, чернечий спосіб життя у вигнанні, а також служіння ними Божественної літургії та листування із засланим на Північ Патріаршим Місцеблюстителем митрополитом Петром. Зі слів свідків також відомо, що владика Амвросій вів просвітницьку діяльність серед зирян та остяків.

Виявивши перекручування фактів слідчими, єпископ Амвросій наполіг на праві писати показання власноруч. Згодом, у вересні 1931 р. справу було закінчено, і вже 14 грудня 1931 р. особливою радою ОДПУ єпископ Амвросій і архієпископ Прокопій були засуджені до заслання в Казахстан на три роки.

Але у вересні 1932 р. владику Амвросія відправили до Туркестану. В ОДПУ сказали, що він повинен прибути в село Сузак. Шлях туди був довгим, небезпечним і виснажливим. Здоров`я владики підірвали в’язниці. Дорогою архієрея сильно опекло сонцем, тому до місця заслання він ледь доїхав. Його відразу шпиталізували, але стан був настільки важким, що, незважаючи на всі зусилля лікарів, за тиждень Преосвященний закінчив земне життя.

Канонізований священносповідник Амвросій (Полянський), єпископ Кам`янець-Подільський і Брацлавський, 13–16 серпня 2000 р. Пам`ять його Церква вшановує 20 грудня. Отож у невідомих епізодах скорботного мартиролога Української Православної Церкви початку ХХ ст. ми бачимо жертовне служіння єпископів України. Це була жертва заради збереження соборності, апостольської спадкоємності, свято-отецькіх засад Православ’я, його євхаристичної єдності як містичного Тіла Христового, «де немає ані Елліна, ані Юдея, обрізання, а ні необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного, – але все та в усьому Христос» (Кол. 3:11). Їхній пастирський подвиг сприяв збереженню канонічного Православ`я на Поділлі аж до 1941 р. Їхнє архіпастирське служіння найтіснішим чином пов’язане з богословською школою пастирської аскетики архієпископа Феодора (Поздеєвського), заснованою на теорії про повне подвижництво прп. Іоанна Касіана Римлянина. Втілення цього вчення подільськими архієреями в умовах богоборчих гонінь ХХ ст. було великим чудом Божого Промислу про долі та єдність Православ’я в майбутньому. Подвиги й житіє священносповідника Амвросія (Полянського) є вказівними зірками, що ведуть нас сьогодні тернистим шляхом до споконвічної Істини Христової у складних умовах сучасного секуляризованого світу.

Протоієрей Сергій Причишин-Кліновський, кандидат богослов’я

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ:

1. ЦА ГУ ФСБ РФ. Арх. уг. д. Р-25015. Следственное дело епископа

Амвросия (Полянского). – 1924. – С. 10, 11, 15, 16, 30–32, 34, 35.

• ЦА ГУ ФСБ РФ. Арх. уг. д. Р-42753. Следственное дело епископа

Валериана (Рудича). – 1924. – С. 2–6, 7–12.

• Архим. Амвросий (Полянский). От Совета Петропавловского

Попечительства при Киевской Духовной Семинарии духовенству Киевской епархии // Киевские епархиальные ведомости. – К. – Воскресение, 10 октября 1910. – № 41. – С. 995.

• Лукин (Иером. Роман). Архиепископ Феодор Поздеевский.

Жизнеописание. Избранные труды; Во главе Академии. – М.: ТСЛ, 2000. – С. 12.

• Игум. Дамаскин (Орловский). Мученики, исповедники и

подвижники благочестия Русской Православной Церкви ХХ столетия. – Кн. 5. – Тверь: 000 «Издательский дом «Булат», 2001. – С. 442–448, 452.

• Отчет о деятельности Общества вспомоществования нуждающимся

воспитанникам Киево-Подольского духовного училища за 1906–1907 гг. //

Киевские епархиальные ведомости. – К. – Воскресение, 22 июня 1908. –

№ 25 – С. 302, 303.

• Поспеловский Д. Православная Церковь в истории Руси, России и

СССР; Гл. 10. Церковь, государство и расколы 1920 – 1925 гг. Роль ГПУ в обновленческом расколе. – М.: ББИ Св. Ап. Андрея, 1996. – С. 247–251.

• Полянский (Еп. Амвросий). УЧЕНИЕ о Царстве Божием по сочинению

блаженного Августина «О Граде Божием». – Тверь: Изд. «Булат», 2003. – С. 81, 82.

• Причишин С., прот. Богословский труд и жизненный подвиг

священноисповедника епископа Амвросия (Полянского) в свете православного учения о Церкви; Выводы. – К.: КДА, 2010. – C. 197, 198, 202.