Відповідь шкільному вчителю – це іспит знань, відповідь слідчому НКВС – іспит віри та випробування на вірність. Чому новомученики мовчали перед слідчим, заперечували свою провину, не виправдовувалися?

АТЕЇСТИ ПРОТИ ВІРЯН

Справжнє диво і дія Святого Духа, що всі новомученики на допитах поводилися майже однаково, матеріали слідчих справ тільки й містять: «Вину заперечую», «Контрреволюційної діяльності не вів». Хтось із новомучеників взагалі, подібно до Господа Ісуса, мовчав на допитах. Одеський сщмч. Онуфрій (Гагалюк) ставив запитання: «Чому Господь мовчав перед Іродом?» І сам давав відповідь: «Бо Ірод був недостойний слова Божого. Вони хотіли бачити диво не для того, щоб увірувати в Спасителя, а з пустої цікавості <…> Господь завжди може здійснити диво, але вважає негідним для цього сучасних богоборців, тому що совість їхня глуха до будь-яких духовних запитів: подібних до них апостол визначає як «спалених у совісті своїй».

Так, перед спаленою совістю даремно говорити про високу гідність служіння священника, про його чесність і бажання безкорисливо служити Богу та людям. Марно говорити про віру атеїсту та зраднику про вірність. От і мовчали християни і не визнавали хибної своєї провини. Не можна було кривити душею.

Вірні Церкві та Христу розуміли, що брехня, наклеп, згода з нескоєними злочинами і неправдиве самозвинувачення ганьбили б Церкву, зробилися б виразом земної корисливості, боягузтва і малодушності, відсутності надії на Бога, який обіцяв не залишати Своїх вірних за будь-яких випробувань. «Коли ж приведуть вас до синагоги, до начальств і до влади, не турбуйтеся, як і що відповідати, або що говорити, бо Святий Дух навчить вас у той час, що має говорити» (Лк. 12:11–12).

Сщмч. Василь Максимов під час допиту відхилив звинувачення, тоді сержант держбезпеки простягнув йому його фотографію та попросив розписатися на звороті. Коли священик це зробив, слідчий, як нотаріус, засвідчив особу о. Василя. За кілька днів трійка НКВС засудила його до розстрілу, а фотографією скористався кат, щоб упевнитися в особі перед стратою мученика.

ПОШУК ІСТИНИ І ЗАВДАННЯ СЛІДСТВА

Окремою сторінкою історії допитів святих ХХ ст. була вимога слідчого назвати (простіше сказати, відкрити) органам влади своє оточення. Насправді це означало піддати всіх братів і сестер арешту та знищенню. Преподобномученик Феодор (Богоявленський) недвозначно на допиті заявив: «Я вважаю для себе морально неможливим називати слідству осіб, у яких я проживав, і на це питання відповідати відмовляюся».

Леонід (Сальков), новомученик Одеського краю, називав «підлістю» купувати собі волю чи інші «можливості» ціною братньої крові.

Треба розуміти, що завданням слідства на той час був не пошук істини, а виконання політичного замовлення радянського керівництва – підвести під вирок, звинуватити в контрреволюційній діяльності, обґрунтувати злочин ворога, зламати його та знищити. «Релігійники» підпадали під цю статтю безпосередньо.

Герої громадянської війни, старі комуністи, обмовлені чекісти плакали і благали про пощаду, а православні терпіли. Святого сповідника Афанасія Сахарова допитували в одній із в’язниць близько 30 разів, зазвичай ночами. «Ледь живий після тортур, стримуючи стогін, святитель часто говорив близьким людям: «Давайте помолимося, похвалимо Бога!». І першим співав: «Хваліть Ім’я Господнє». І спів його оживляв. В’язнів, що знову прийшли, владика підбадьорював: «Не падай духом. Господь сподобив тебе, за Своєю великою милістю, трохи за Нього постраждати. Дякуй Богові за це!».

Щоправда, мученикам частіше було значно спокійніше, ніж слідчому, який допитував їх. Хто кому служить – той тому й раб. Святі служили Богу Всемогутньому, який бачить усі муки та сльози. Вони чинили з розумінням того, що настав хресний час і найголовніший момент у житті. І тому, вислухавши, що слідчий записував із їхніх відповідей, з усвідомленням повноти виконаного обов’язку ставили чи не ставили свій підпис під протоколом. І не було й тіні сумнівів, що бентежать душу – нікого не обмовив, себе не оббрехав. Головне – залишився вірним Богові.

ОСОБИСТА ПРАВДА ЯК ВИЯВ ПРАВДИ БОЖОЇ

На той час до підслідних застосовувалися нещадні тортури, і хтось із заарештованих під впливом болісних тілесних страждань обмовляв себе та інших і підписував протоколи, складені слідчими. Заради правди зауважимо, що все духовенство єпархії, заарештоване у справі сщсп. Луки (Войно-Ясенецкого), хибно зводило на нього наклеп у контрреволюційної діяльності, яку святий сповідник заперечував як брехню. Цікаво, що в житіях новомучеників зустрічаємо навіть випадки очної ставки священників, які зламалися і говорили все, що бажав слідчий (у тому числі й наклеп на побратимів), і новомучеників, які дивляться добрими очима страждальця на заблудлого брата.

Траплялися випадки обмови себе, але згодом покаяння. У вересні 1937 року заарештували священників Іоанна та Василя Козирєвих. Отець Іоанн на першому слідстві себе визнав винним – обмовив себе, але покаявся під час  довгих років табірного життя. Досвід слідства 1934 року багато чому їх навчив – насамперед тому, що воно тримається на брехні, що заради досягнення своєї мети слідчі не гидують нічим, що жодному їхньому слову вірити не можна. І тому залишався єдиний вихід – бути в міру сил мужнім, не визнавати і не підписувати брехні та благати Бога про те, щоб Він дарував сили все витримати.

ПЕРЕМОЖЦІ СТРАХУ І РОЗПАЧУ

Неміч часто силою брата загороджувалася. На груповому допиті зі слабким священником дивовижно поводився сщмч. Микола (Добронравов). «Я вимагаю, – сказав архієпископ, – щоб ви дали спокій священнику Сергію Сидорову. Я його знаю як нервовохвору людину, а Вам (о. Сергій) я забороняю говорити будь-що слідчому владою єпископа». Пізніше о. Сергій писав: «Навряд чи ці мої рядки будуть прочитані багатьма, але якщо… близькі прочитають їх, нехай вони схиляться перед дивовижним ликом архієпископа Миколи, який колись у катівнях ГПУ визволив мене від найбільшого нещастя – від видачі друзів ворогам віри та Церкви».

Дивне бажання бачимо у тодішній слідчій системі. Допит мав на меті принизити Церкву, знецінити священство, змусити до зради братів. Майже завжди метою допитів та тортур було бажання, щоб «підопічний» залишив священство, щоб зрікся. Це давало унікальну можливість державній пропаганді атеїзму і на цьому агострювали увагу.

Сщмч. Євфимій (Горячов) під час допиту на наказ кинути священство відповідав: «Кинути священство – ніколи не кину! Служу я на переконання. Можливо, буде час, коли нас возитимуть під соломою, під гноєм, щоб здійснювати служби у підвалах чи навіть ямах, і тоді я не кину служити. Радянська влада переслідує християнство. Християнство залишиться. Можливо, залишаться тільки сильні, які зможуть відродити християнство. Були в давнину такі періоди, коли християн спалювали, але, незважаючи на це, в катакомбах, у підвалах християни залишилися, і християнство перемогло».

Новомученики за всієї своєї крихкості оголошували війну атеїзму, війну безбожжю, війну темним силам. І це було потрібно, щоб залишитися вірним Христові. Сщмч. Олександр (Колоколов) на допиті говорив: «Нинішня влада проводить безбожжя, вона разом із партією комуністів ліквідує та вбиває віру в Бога. Це влада темних сил, сатани. Із такою владою я мусив боротися за свою паству всіма силами, що й робив у міру сил. Від цього я відмовитися не можу за жодних умов. Представники влади на землі зараз – слуги темних сил. Ось чому визнати себе винним перед такою владою я не можу».

Мужньо пройшовши систему допитів, новомученики не прийняли вимог слідчих зректися сану, своїх переконань, обмовити своїх ближніх. Вони взяли на себе подвиг мучеництва за Христа, терпіли найжорстокіші муки і перед насильницькою і нелюдською розправою не озлобилися, залишилися вірними Церкві та Богу. Новомученики – це справжні переможці страху та розпачу. Їхнє життя – нам приклад, їхній подвиг – наше натхнення, їхні відповіді – хай будуть нам у настанову.

Священник Андрій Гавриленко

Джерело: