Ваше Високопреосвященство, дорогий владико Арсенію!

З великим болем і глибокою душевною скорботою ми сприйняли звістку про напад на насельників Свято-Успенської Святогірської лаври, внаслідок якого загинув монах Варсонофій (Турянський), а інок Григорій та послушник Андрій Кирієнко, який знайшов у обителі притулок від війни, отримали тяжкі поранення.

Висловлюємо щирі співчуття Вашому Високопреосвященству, братії святої обителі та всім, хто любить цю святиню, а також рідним і близьким загиблого. Молимося за упокій новопреставленого монаха Варсонофія — нехай Господь прийме його душу в оселях праведних. Пораненим інокові Григорію та послушникові Андрієві щиро бажаємо якнайшвидшого одужання, повернення сил і того душевного миру, який після пережитого дається найважче.

Смерть завжди залишає по собі мовчання, в якому важко знайти слова. Але саме в таке мовчання Церква вносить свою надію, бо ми віримо не в остаточність могили, а в Того, Хто сказав про Себе: «Я є воскресіння і життя; віруючий в Мене, коли і помре, оживе» (Ін. 11:25). Ця віра не скасовує болю і не робить втрату меншою, проте вона змінює саме її значення. Для християнина смерть — не безодня, в якій усе зникає, а поріг, за яким душу зустрічає Господь. Тому й апостол Павло писав християнам, щоб вони не сумували, «як інші, що не мають надії» (1 Сол. 4:13), — не тому, що сльози зайві, а тому, що християнські сльози завжди мають перед собою світло Пасхи.

Життя ченця від самого початку є жертвою: людина добровільно віддає Богу свою волю, свої плани, своє майбутнє. І коли таке життя обривається насильницьки, у стінах обителі, воно промовляє до нас голосніше за будь-які слова про ціну вірності Христу та Його Церкві. Сам Господь сказав: «Немає більшої від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13). Ми віримо, що ця смерть не мине безслідно. У церковній історії кров, пролита у такий спосіб, ніколи не зникала марно: «Якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плоду» (Ін. 12:24). Віримо, що і з цього зерна Господь виростить нову силу віри, мужності й любові до Бога — у суспільстві, яке дедалі більше живе без Нього і саме тому дедалі більше страждає.

На жаль, це вже не перша втрата, якої зазнає Святогірська лавра за роки цієї кровопролитної війни. Обитель, що стоїть майже на лінії вогню, ховала своїх насельників і раніше, приймаючи удари разом із тими сотнями людей, які шукали за її стінами прихистку. Лавра на Святих горах страждає так само, як страждає весь український народ і як страждає наша Церква — не осторонь від чужого горя, а в самій його серцевині. У цьому й полягає правда апостольських слів: «Якщо страждає один член, страждають з ним усі члени» (1 Кор. 12:26). Біль однієї обителі є болем усього тіла Церкви, і ми переживаємо його разом із вами.

Кров ченця, пролита на монастирській землі, не може залишитися без відповіді — ані перед людьми, ані перед Богом, бо, за словом Писання, «немає нічого таємного, що не стало б явним» (Лк. 8:17). Просимо Вас, дорогий владико, передати слова нашої підтримки усій братії обителі. Ми старанно молимо Господа, щоб Він укріпив кожного насельника, дарував мужність, терпіння й духовні сили нести чернечий подвиг далі — там, де його доводиться звершувати за кілька кілометрів від фронту. Нехай будуть для братії втіхою слова апостола: «Бог усякої втіхи, Який утішає нас у всякій скорботі нашій» (2 Кор. 1:3–4), і нехай ніхто з вас не почувається самотнім у цьому випробуванні.

У ці дні духовенство та віряни Хмельницької єпархії уклінно приєднуються до загальноцерковної молитви за упокій новопреставленого монаха Варсонофія, за здоров’я поранених, за братію Святогірської обителі й за нашу рідну багатостраждальну українську землю.

Від імені духовенства та вірян Хмельницької єпархії, з любов’ю у Христі та щиросердечними співчуттями

+ ВІКТОР,

МИТРОПОЛИТ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І СТАРОКОСТЯНТИНІВСЬКИЙ