У Типіконі, тобто Церковному Статуті, немає жодної заборони на вживання яблук до свята Преображення Господнього. Проте серед багатьох мирян поширена думка, що робити цього не можна, зокрема, молодим дівчатам і жінкам, які втратили немовлят. У чому ж сенс традиції освячення яблук?

Отже, Типікон наказує таке: «аще кто от братий снесть гроздия прежде сицеваго праздника, то преслушание запрещения да приимет, и да не вкусит гроздия чрез весь август месяц, яко заповеданный устав презрев: яко да от сего навыкнут и прочие повиноватися уставу святых отец… Сей устав бывает и на смоквах и над прочими овощами: яве яко времена их, кое когда преспеет».

ВИТОКИ ЗАБОРОНИ НА ВЖИВАННЯ

Виходячи із зазначеного, ми бачимо, що, передусім, заборона стосується винограду і тільки потім йдеться про інші «овочі», тобто плоди. Та й саме порушення цього Статуту не ставиться у гріх: у покарання «порушнику» просто забороняється їсти виноград до кінця місяця, тобто фактично до середини вересня за новим стилем. А якби смакування винограду до вказаного часу було гріхом, думаю, запобіжні заходи були б дещо іншими.

Тепер варто подумати, із чим, власне, пов’язана така заборона їсти виноград до свята Преображення. Для цього слід перенестися у старозавітні часи – адже саме з них бере свій початок практика освячення плодів. Як ми вже сказали, приносити Богові перші плоди заповідано ще у Старому Завіті. Зокрема, у Книзі Левіт сказано таке: «Якщо приносиш Господу хлібні приношення з перших плодів, принось у дар від перших плодів твоїх з колосся» (Лев. 2:14). Тобто практика освячення перших плодів має під собою насамперед бажання присвятити Богові початки того, що Він сам нам посилає. Православний християнин повинен усвідомлювати, що той урожай, котрий він збирає, – він одержує від Бога. Святитель Іоанн Златоуст зазначає: «землероб отримує плоди від землі не стільки за свої труди і старанність, скільки за добротою Бога, що повертає їх».

ЧОМУ ВИНОГРАД ОСВЯЧУВАВСЯ САМЕ У СВЯТО ПРЕОБРАЖЕННЯ?

На Сході саме до середини серпня дозрівали два основні продукти харчування: виноград, з якого вино робилося, і пшениця, з якої випікався хліб. Крім того, що ці два «плоди» є основними у харчовому раціоні людини, вони також використовуються і для головного Таїнства Православної Церкви – Євхаристії, в якій хліб та вино благодаттю Святого Духа перетворюються на Тіло та Кров Христові. І саме це співвідношення відображено в молитві на освячення винограду на свято Преображення: «Благослови, Господи, плід цей лозний новий… нехай буде в нас від того народження лозного, тим, хто причащається на веселість, і приносити Тобі дар на очищення гріхів, священним і святим Тілом Христа Твого».

Слід також звернути увагу на ще один фактор, про який йдеться у передмові до молитви освячення «початків овочів». А там сказано таке: «і інший овоч нехай приноситься кожного разу під час свого достигання до храму на благословення». Таким чином, ми бачимо, що, згідно з церковною практикою, кожні нові плоди освячувалися під час їхнього дозрівання, і лише згодом, можливо, через наші ж духовні лінощі та недбальство, освячення всіх початків плодів приурочили до свята Преображення.

БУКВА ЧИ ДУХ?

Те, що є нормою на Сході, не завжди може бути виконане у наших регіонах. Дуже часто трапляється так, що багато сортів винограду та яблук дозрівають задовго до Преображення. Отже, ці плоди мають просто згнити на гілці. Адже це насправді буде куди більшим гріхом – гріхом невдячності щодо до Бога та Його дарів.

Святий апостол Павло як дві тисячі років тому, так і сьогодні каже нам: «Їжа не наближає нас до Бога: бо, чи їмо ми, нічого не надбаємо; чи не їмо, нічого не втрачаємо» (1 Кор. 8:8). І в іншому місці: «Хто їсть, не принижуй того, хто не їсть; і хто не їсть, не засуджуй того, хто їсть, бо Бог прийняв його. Хто ти, що засуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він чи падає; і сильний Бог відновити його… Хто їсть, для Господа їсть, бо дякує Богові. І хто не їсть, для Господа не їсть, і дякує Богові. Бо ніхто з нас не живе для себе, і ніхто не вмирає для себе, а чи живемо для Господа живемо, чи вмираємо для Господа вмираємо. І тому, чи живемо, чи вмираємо, завжди Господні» (Рим. 14: 3-8). Найважливіший посил у цих словах Першоверховного апостола – заклик і нагадування про подяку Богові. Але, на жаль, ми частіше просимо Бога про щось і дуже рідко дякуємо йому.

А тому, якщо той чи інший припис Церковного Статуту стає в один розряд із забобонами, це вже свідчить про нашу духовну відсталість і нерозуміння суті християнства. І значить ми, подібно до давніх фарисеїв, більш готові служити букві, а не духу.

Диякон Андрій Музольф

Джерело: