Сьогодні, напередодні Дня працівника освіти, усім нам, вірянам, корисно замислитися про церковну освіту, науку та науковців, які зробили внесок у скарбницю педагогічної, історичної та богословської спадщини, а таких  історія Поділля знає чимало.

Відомо, що християнська віра спонукає до переоцінки цінностей та зміни життя, бо внутрішній стан людини завжди проєктується на її зовнішню поведінку. Про це визначено говорить Святе Письмо: «Царство Боже всередині вас є», – пише святий євангеліст Лука (Лк. 17: 21). Але, на жаль, і пекло всередині людини, і від людської волі залежить те, що вона частіше відчуває: чи мир, спокій, любов, доброзичливість, а чи виснажливе внутрішнє розділення, немотивовану злобу та агресію. Тож, з точки зору християнської педагогіки, жодні зовнішні правила й моральні сентенції не матимуть ефекту, якщо ми не будемо працювати над вихованням у молодому поколінні духовності.

Зважаючи на це, учителю слід дбати не тільки про методику викладання та кількість навчального матеріалу, але й про свій внутрішній світ, а також дивитися на науку не як на суму знань, а як на поступове розширення способу сприйняття світу й себе в ньому, тобто як на складову власного світогляду. Окрім того, викладач повинен мати високі ціннісні установки, а іншими словами – чесноти: віру, патріотизм, активну громадянську позицію, а головне – це любов до дітей.

Відомий факт, що перші навчальні заклади в нашій країні з’являлися саме при монастирях та храмах. Насамперед це було зумовлено практичними потребами: якщо поміщику було байдуже, або відверто невигідно давати освіту залежним від нього простолюдинам, то Церкві, при здійсненні богослужінь, був потрібен саме грамотний парафіянин. Тому виконання просвітницької місії та церковнопарафіяльні школи, як і бібліотеки духовної літератури, які збиралися при монастирях та храмах протягом століть, природно були окремим напрямком церковного життя.

Цікавим є факт, що через відсутність, або малу кількість світської літератури, грамоти в давні часи в Україні також навчали переважно за книгами церковними. Так, Михайло Грушевський цілком справедливо вважав Києво-Печерський патерик найпопулярнішою книгою українського народу. Отже, до радянської доби абсолютна більшість українців отримувала знання в церковнопарафіяльних школах, бо Церква становила центр не лише релігійного, але й громадського та інтелектуального життя народу.

Відомо, що церковні періодичні видання, наприклад, «Подільські Єпархіальні відомості» або щотижневик «Керування для сільських пастирів» складалися з двох частин – офіційної та неофіційної. У першій друкувалися державні постанови та офіційні документи щодо Церкви та релігії, а в другій містилася справжня енциклопедія різнобічних наукових і корисних знань, які стосувалися побуту, історії, науки, тощо.

Щодо якості освіти до революції, то церковне управління нерідко навіть конфліктувало з міністерством народної освіти, висловлюючи думку, що саме церковна наука та методи освіти й виховання в церковнопарафіяльних школах є більш досконалими, аніж у школах державно-міністерських. Про церковнопарафіяльні школи нам відомо, що їхня кількість на території Подільської єпархії була дуже великою і результатом цього стала ціла плеяда вчених-богословів, яку дала світові наша земля.

У цьому контексті згадаю лише кілька осіб, які несли свій подвиг на науково-богословській та просвітницькій ниві. Це наш сучасник, нині спочилий у Господі – Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан), це Мелетій та Герасим Смотрицькі, це уродженець Проскурова професор-протоієрей Василь Зеньковський, це історики Аполлоній Сендульський і Юхим Сецинський, це Арсеній Сатанівський, протоієрей Михайло Орловський та інші видатні науковці та педагоги, які народилися й виконували свою місію на Поділлі у різні історичні епохи, вплинувши на розвиток церковної та світської науки, а також зробивши чималий внесок у педагогіку, сприяючи культурному зростанню не лише сучасників, але й багатьох поколінь нащадків.

Слід додати важливу деталь – педагогу-християнину потрібно пам’ятати, що любов до учнів досягається не лише освітою, педагогічною майстерністю, тактовністю, мудрістю, тощо, але й вимолюється, адже Господь у Святому Письмі визначено повчає нас: «…усе, чого проситимете у молитві з вірою, отримаєте…» (Мф.21:22). Тож вірянам учителям потрібно щиро молитися за своїх учнів, тоді освіта й виховання матимуть зовсім інші результати.

І насамкінець зазначу: на зміну авторитарній педагогіці сьогодні приходить педагогіка співробітництва. Особистість учня та студента може бути вихована лише особистістю викладача. Хто такий учитель? Він не лише урокодавець, він – просвітитель, наставник, друг, а певною мірою ще й духівник. Такими є найкращі вчителі. Таким є ідеал педагога, який виховує юну душу й укріплює її на тернистому шляху до знань.

Тож із такими думками про духовну складову сучасної педагогіки хочу побажати усім працівникам освіти Божої допомоги на нелегкому шляху педагогічної праці. Нехай Всемилостивий Господь благословить усі ваші добрі справи та починання!

Протоієрей Олександр Дацюк,

старший викладач кафедри українського православ’я і теології ХІ МАУП