У першу першу п’ятницю лютого відзначається свято «Подаруй усмішку дитині».

Кожен із нас пам’ятає слова Спасителя про те, що потрібно «стати як дитя, щоб увійти в Царство Боже… Хто прийме одного з таких дітей в Моє ім’я, той приймає Мене» (Мф. 18:3-5). Спаситель закликає нас навчитися бачити в суті дитини Його Самого, не кумедну і неспокійну іграшку, а нерукотворну ікону Божого Сина.

Кожен із нас для Бога – та сама дитина. Як мати постійно пам’ятає своїх дітей, так і любов Божа виношує в нас людину, тобто того, хто «дивиться вгору». Коли батьки виховують своїх дітей, розповідають їм казки, граються з ними, вони намагаються зменшитися до їхнього віку. Так і Дух Святий применшується до нашої дрібноти, коли знаходить у нас дитячу простоту і смиренність. Більше того, Він закликає нас знайти в собі ту дитину, яку ми втратили багато років тому.

Якоюсь мірою діти, які недавно прийшли в цей світ і ще не опоганені брудом гріха, є листами Бога для їхніх тат і мам. А самі батьки покликані стати руками, голосом, обіймами Бога для своїх дітей, стати Його любов’ю та турботою.

Дитина, позбавлена батьківського піклування, зростає з безліччю психологічних, а іноді й психіатричних проблем.

Кожна дитина – це добра звістка не тільки батькам, а й усьому світу про те, що Бог є Любов. Тому що тільки вона здатна створити таку красу. Це стосується не лише людських дітей, а й дитинчат звірів. Усі малюки багато в чому схожі один на одного. Їм властива простота, незлостивість, доброта, відкритість, довіра, чистота. Усе це говорить про те, що їх створили Руки Всесвітньої Любові.

Читаючи в Євангелії про те, як Христос дякує Богу Отцю за те, що Він «приховав це від мудрих і розумних і відкрив немовлятам» (Мф. 11:25), я не раз замислювався про те, що це за «це». Те, що мають знати «мудрі та розумні», написано для них у книгах. Але немовлята ще некнижні, вони не вміють ані читати, ані писати, але в них є те, що потім зникає в міру дорослішання.

Я припускаю, що тільки дітям відома справжня радість. Ця радість здивування, подиву, захоплення життям – усім тим, що відкривається перед їхнім чистим поглядом. Щоправда, потім ця радість кудись зникає. Дуже сумно бачити, як людина, у якої в юності горіли очі й не сходила з обличчя усмішка, стає близько до кінця життя сумовитим, буркотливим, завжди всім незадоволеним і озлобленим на життя старим.

Поява дитини на світ є проявом якоїсь таємниці Бога, яка завжди мене заворожувала.

Де я був до того, як народився у цей світ? Якщо Бог незмінний, то, отже, ідея про мене і про кожного з нас споконвічна. Тобто ми були в Бозі завжди. Бог не вигадує нас на ходу. Усе, що отримало чи отримає своє буття в цьому світі, завжди існувало в Божому задумі, як ідея. Обернутися і «стати як дитина» – означає повернутися до свого початку, до першоджерела. Але я, як і всі ми, не пам’ятаю про цей «початок» нічого.

Мені здається, в цьому «початку» є якась таємниця. Якби її не було, тоді будь-який грішник міг би сказати Богу: «Я Тебе не просив давати мені життя. Я не підписувався на те, щоб страждати, болісно виживаючи на Землі, потім так само болісно вмирати, а після цього ще й у пеклі мучитися. Ти порушив свободу моєї волі у найголовнішому – у моєму праві вибору: бути чи не бути».

У педагогіці існує «теорія пригадування». Вона стверджує, що людина насправді не отримує знання під час навчання, а ніби згадує їх. Навчання – це процес пригадування. Згідно з цією теорією, наш мозок – це приймач, ретранслятор, а сама база даних знаходиться десь за його межами.

Якщо згадати, як з’явилася таблиця Менделєєва, як були зроблені інші важливі наукові відкриття, як уві сні геніальні композитори чули музику, що сама до них приходила, то така теорія може здатися не такою вже й фантастичною. Можливо, десь у глибині нашого духу приховано щось дуже важливе, те, що стосується нашого початку.

Святі отці навчають, що насіння Божественного Логосу посіяне у всьому творінні.

Цілком можливо, що в період внутрішньоутробного дозрівання дитина наповнюється віданням Божественного Слова, вбирає Його в себе, дихає Ним, зберігає в собі як образ Божий. Це те, що потім має проявитись у її житті як Божа подоба.

У своїй дохристиянській інтуїції про це писав іще Платон: «Це є пригадуванням того, що колись бачила наша душа, коли вона супроводжувала Бога. Надмирно дивилася на те, що ми тепер називаємо буттям, і піднімалася до справжнього буття».

Потім у міру дорослішання ми про все це забуваємо. Душа з розбігу кидається в обійми земного світу, що лежить у злі, й нерідко перетворюється на соляний стовп байдужості до всього духовного, справжнього, істиного. Забуваючи про Бога, вона наповнюється самістю, яка показує нам світ переверненим догори гальмами. Усе примарне, тимчасове стає для такої душі цінністю, заради якої можна ризикувати навіть своїм єдиним життям. Так люди стають божевільними.

У жодному класифікаторі релігій ви не знайдете позиції «віра немовляти». І це правильно. Дітям релігія не потрібна. Вона потрібна дорослим, людям розумним і обачним, яким важливо перестрахуватися, мати гарантії, обіцянки, договір із Богом.

Їм потрібна угода та розуміння того, що хоче від них Господь, і що Він за це їм обіцяє. Тому в будь-якій релігії є обряд, форма, заповіді, формула віри, приношення, обітниці та інше. Діти не потребують ні обрядів, ні знання визначень, нічого такого, що так важливо для дорослих. Спасіння їм дається миттєво, тут і зараз. Тому що їхнє «тут» не відокремлено від «там», для них немає митниці між цим та іншим світом. Їхня віра – у повній довірі Богу, батькам, людям. І більше їм нічого не потрібне.

Царство Боже прозрівається у безпосередній радості та безтурботності життя дитини. Приходячи в цей світ, юна душа бачить життя у всьому: тварини та ляльки, квіти та дерева, річки та моря – все для неї має свою іпостась, своє життя, свою, незрозумілу для дорослих, мову спілкування. Дитина не грає, не вдає, вона з усім цим спілкується, бачачи в усьому світі джерело для радості і натхнення.

Зробитися як дитя – значить знайти самого себе, справжнього, того, хто ховається за купою наваленого мотлоху дорослості.

Діти і навіть тварини іноді дивляться на нас таким поглядом, який пронизує душу наскрізь.

Здається, що це не вони, а якась вища істота, яка значно більша за всіх нас, разом узятих, з якихось невідомих глибин буття запитливо дивиться на тебе впритул.

Діти – це відлуння раю на землі. У кожному немовляті ще живе та райська чистота і простота, яку воно потім втратить. Але пам’ять про неї назавжди збережеться в таємних глибинах серця як почуття щастя. Його потім доведеться шукати все свідоме життя, але, на жаль, здебільшого наосліп.

«Істинно кажу вам, якщо не обернетеся і не будете, як діти, не ввійдете до Царства Небесного» (Мф. 18:3). Ми надто поверхово, як на мене, ставимося до цих слів Спасителя. Нам вони здаються дивними, незрозумілими і навіть дещо юродивими.

Але ж це не прохання, це попередження! І до нього потрібно поставитися дуже серйозно.

Протоієрей Ігор Рябко

Джерело: