Поміж наших небесних покровителів є такі, котрих знають усі – як-от Миколай Чудотворець або святитель Спиридон Триміфунтський. Але є серед них і ті, довідавшись про житія яких, мимоволі вигукуєш: «Оце так!». Як про святого мученика Воніфатія Тарсійського, чию пам’ять Церква вшановує 1-го січня.

Рудоволосий красень Воніфатій жив понад 1700 років тому в Римі. Юнак мав веселу вдачу й любив життя. Він зачаровував людей своєю добротою та привітністю і з легкістю виконував обов’язки управителя маєтку. Усе було б чудово, якби не одна вада – Воніфатій дуже полюбляв пиятику та жінок.

Помітивши, що його господиня, знатна римлянка Аглаїда, небайдужа до нього, Воніфатій піддався пристрасті. Час коханців збігав у любощах і вечірках, проте згодом обоє усвідомили, що зовсім заплуталися. Отож вони забажали звільнитися з тенет гріха. Якось Аглаїда почула, що небесне покровительство дарують мощі християнських мучеників, врятовані від невірних.  Відтоді вона пройнялася думкою відрядити Воніфатія на Схід, де відбувались жорстокі гоніння на християн.

Випадкове пророцтво

Збираючись у подорож, Воніфатій не приховував радості – він і сам бажав покласти край своїм пристрастям, але не мав на це сили. Спорядивши слуг і склавши золото, він вислуховував останні настанови своєї господині щодо шанобливого поводження зі святинею. Аж раптом юнак знову схотів пожартувати як раніше і з усмішкою запитав: «Аглаїдо, а якщо я віддам життя за Христа, і ти отримаєш моє тіло, чи шануватимеш ти його?». Що могла відповісти на це закохана жінка? Звісно, що жарт невдалий, і що, вирушаючи на таке відповідальне завдання, не слід бути легковажним навіть у словах.

За покликом серця

Протягом усієї мандрівки Воніфатій був занурений у роздуми. Опинившись у Малій Азії та діставшись до міста Тарс, подорожні зупинилися перепочити. Зненацька повз проїжджий двір пробіг великий натовп збуджених людей. Зацікавлений побаченим, Воніфатій вирушив слідом і опинився на міській площі. Картина, яка відкрилася перед очима, його жахнула. На численних знаряддях для тортур були прив’язані понівечені тіла, які важко було назвати людськими. Тут катували християн. Щире серце Воніфатія стиснулося від співчуття і захвату водночас. Вражений мужністю й духовною радістю страждальців за віру, він кинувся обіймати їхні ноги. Воніфатій просив Бога послати йому такі самі муки, аби спокутувати гріхи й отримати вічну радість. Побачивши це, розлючений суддя почав з’ясовувати в чужоземця ім’я та походження, але у відповідь чув лише одне: «Християнин».

У горнилі любові

Відмовившись принести жертву поганським богам, Воніфатій добровільно прирік себе на страшні випробування – його почали жорстоко бити, встромляли під нігті голки, заливали до рота олово, але його гаряча молитва залишала тіло неушкодженим. Натомість юрба спостерігачів почала обурюватися діями судді, і той утік, рятуючи своє життя.

Наступного ранку все повторилося знову – відмова Воніфатія зректися віри, його палка молитва, і катування, що закінчилися стратою. Змінилося тільки одне – свідки його смерті, які ще вчора були натовпом, перетворилися на християн.

Помічник слабосилим

Не дочекавшись свого супутника, мандрівники вирішили, що той знову десь пиячить, і вирушили на пошуки. Яким же був їхній подив і каяття, коли у страченому напередодні рудоволосому мученику вони впізнали Воніфатія. Віддавши привезене золото за тіло свого колишнього товариша, вони доправили останки до Рима.

Аглаїда, як і обіцяла, зустріла їх із почестями. Вона побудувала в маєтку храм, де поклала мощі, а потім роздала все майно і решту життя провела в монастирі. Після смерті її поховали поруч із мучеником Воніфатієм, по молитвах до якого протягом багатьох сторіч відбуваються зцілення від розпусти й пияцтва.

Пам’ять святого Воніфатія припадає на перше січня, коли багато хто з нас потерпає саме від цих пристрастей. Чи не тому ми не встигаємо його помітити?

Тетяна Правдива